Рута Шепетис - Поміж сірих сутінків

Я встала і стала пробиратися до виходу, переступаючи через людські клунки. Йонас стояв у дверях вагона, притискаючись до одвірка.

– Андрюс сказав, що годину тому прийшов довгий потяг. Хтось каже, що там чоловіки, – прошепотів Йонас.

– Може, там тато?

– А хто тобі про це сказав? – спитала я Андрюса.

– Та нехай, – сказав він. – Ходімо наших батьків шукати.

Я глянула вниз із дверей. На обрії щойно показалося сонце. Якщо тато справді на цьому вокзалі, я хотіла його знайти.

– Я піду й скажу, що змогла дізнатися, – сказала я. – А де той потяг?

– Позаду, – сказав Андрюс. – Тільки ти не ходи. Я піду.

– Але ж як ти знайдеш нашого батька? Ти ж не знаєш, який він! – різко відказала я.

– Ти завжди така люб’язна? – поцікавився Андрюс.

– Може, ви б обоє пішли? – запропонував Йонас.

– Я й сама можу, – сказала я. – Знайду тата і приведу до нас.

– Це безглуздо! Ми гаємо час. І чого я тебе розбудив? – сказав Андрюс.

Я визирнула з вагона. Охоронець був метрах у тридцяти, стояв спиною до нас. Я звісила ноги і тихо спустилася на землю, пролізла під потяг. Андрюс мене перегнав. Раптом ми почули скрик – це стрибнув Йонас. Андрюс схопив його, і ми пірнули під потяг, спробували сховатися за колесо. Енкаведист зупинився й озирнувся.

Я заткнула Йонасові рот. Ми зіщулилися за колесом, затамували подих. Офіцер пішов далі.

Андрюс висунувся на другий бік і помахав нам: вилазьте сюди. Я виповзла. З другого боку нашого вагона був напис російською.

– «Злодії та повії», – прошепотів Андрюс, – ось що тут написано.

Злодії та повії. У цьому вагоні – наші матері, учителька, бібліотекарка, літні люди, новонароджене маля. Злодії та повії! Йонас подивився на напис. Я взяла його за руку, радіючи, що він не вміє читати російською. Я шкодувала, що він не лишився у вагоні.

За нашим потягом стояв ще один ешелон червоних вагонів для худоби. Але двері там були зачинені на великі засуви. Ми роззирнулися, тоді вскочили під другий потяг, уникаючи нечистот на колії. Андрюс постукав у підлогу коло діри, що правила за туалет. З’явилася якась тінь: хтось визирнув до нас.

– Як твого батька звати? – спитав мене Андрюс.

– Костас Вілкас, – швидко відповіла йому я.

– Ми шукаємо Пятраса Арвідаса і Костаса Вілкаса, – прошепотів Андрюс до незнайомця.

Голова зникла. Ми почули човгання. Через якийсь час незнайомець висунувся знову.

– У нашому вагоні нема. Будьте обережні, дітки. Поводьтеся дуже тихо.

Ми бігали від вагона до вагона, обминаючи нечистоти, стукаючи.

Щоразу, коли голова, яка висовувалася до нас, зникала, у мене в животі все напружувалося.

– Ну будь ласка, будь ласка… – благав Йонас. А потім ми йшли далі; незнайомці нас просили бути обережними й переказати вітання їхнім близьким людям. Ми дійшли до сьомого вагона. Ще один чоловік пішов у вагон. Там запала тиша.

– Ну будь ласка, будь ласка… – бурмотів Йонас.

– Йонасе?

– Татку! – ми намагалися не закричати. Почулося, як сірник чиркнув об дошку. Із діри висунулося татове обличчя. Воно здавалося сірим, під одним оком у нього був великий синець.

– Татку, ми он у тому вагоні, – почав Йонас. – Ходи до нас!

– Тихіше, – сказав тато. – Я не можу. І вам тут не треба бути. Де ваша мама?

– У вагоні, – відказала я. Мені було радісно, хоча я і вжахнулася, побачивши татове опухле, розбите лице. – А ти як?

– У мене все гаразд, – сказав він. – А ви як, як мама?

– У нас все гаразд, – сказала я.

– Вона не знає, що ти тут, – сказав Йонас. – Ми хотіли тебе знайти. Татку, вони вломилися в наш дім і…

– Я знаю. Наш потяг будуть чіпляти до вашого.

– А куди нас везуть? – спитала я.

– Напевне, до Сибіру.

Сибір? Такого просто не може бути. Сибір на іншому кінці світу. Там же нічого немає! Я чула, як тато щось каже до когось у вагоні. З діри висунулася його рука, в ній було щось зім’яте.

– Ось, візьміть куртку і шкарпетки. Вам знадобляться.

Усередині почулися ще якісь звуки. Тато спустив нам ще один піджак, дві сорочки і ще шкарпетки. Потім – великий шмат шинки.

– Діти, поділіть це і з’їжте, – сказав тато.

Я, вагаючись, дивилася на шинку, яку тато простягав нам у ту діру, яка використовувалась як туалет.

– Зараз же в рот покладіть! – наказав тато.

Я поділила шмати на чотири частини і дала по одній Йонасові й Андрюсові. Останній шматок поклала в кишеню сукні – для мами.

– Ліно, оце передай, будь ласка, мамі. Скажи, що, коли буде необхідність, вона зможе це продати, – з діри висунулася татова рука: він простягав мені свою золоту обручку.