Рута Шепетис - Поміж сірих сутінків

Я так і заклякла, просто стояла й дивилася.

– Ліно, ти зрозуміла? Скажи їй, що це можна продати, якщо будуть потрібні гроші!

Я хотіла сказати йому, що ми вже викупили Йонаса за кишеньковий годинник, але лише кивнула й наділа обручку на великий палець. Проковтнути шинку я не могла: в горлі стояв клубок.

– Пане, – сказав Андрюс, – а Пятраса Арвідаса у вас у вагоні немає?

– На жаль, синку, немає, – відказав тато. – Це дуже небезпечно. Повертайтеся до свого вагона!

Я кивнула.

– Йонасе!

– Так, тату! – сказав Йонас, зазираючи в діру.

– Ви дуже сміливі – не побоялися сюди прийти. Тримайтеся разом! Я знаю, ти добре подбаєш про матір і сестру, поки я не можу бути з вами.

– Подбаю, татусю, обіцяю! – сказав Йонас. – Коли ми побачимося?

Тато замислився.

– Не знаю. Маю надію, скоро.

Я притискала до себе купу одягу. По щоках покотилися сльози.

– Не плач, Ліно. Тримай себе в руках, – сказав тато. – Ти можеш мені допомогти.

Я подивилася на нього.

– Розумієш? – тато з ваганням поглянув на Андрюса. – Ти можеш мені допомогти знайти вас, – прошепотів він. – Я зрозумію, що це ти… так само як ти впізнаєш руку Мунка. Але будь дуже обережна!

– Але… – непевно почала я.

– Я люблю вас обох. Перекажіть мамі, що я її кохаю. Скажіть, хай подумає про дуб. Моліться, діти, і я вас чутиму. Моліться за Литву. А тепер біжіть назад. Швидко!

В очах, у грудях мені пекло. Я пішла, але ледь не впала.

Мене підхопив Андрюс.

– Ти як? – спитав він. Його обличчя було стурбоване, лагідне.

– Усе нормально, – сказала я, швидко витерла очі й вивільнилася з його рук. – Ходімо твого батька шукати.

– Ні. Ти ж чула, що тобі батько сказав. Біжи назад швиденько. Перекажи мамі його слова.

– А твій батько?

– Я ще кілька вагонів прогляну. Зустрінемося в кінці вагона, – сказав він. – Тільки йди, Ліно. Не гай часу.

Я вагалася.

– Ти боїшся йти сама?

– Ні! Не боюся, – сказала я. – Батько сказав, що ми маємо триматися разом, але ми підемо самі. – Я схопила Йонаса за руку. – Ми ж без нього дійдемо, так, Йонасе?

Йонас побіг за мною, спотикаючись і озираючись через плече до Андрюса.

– Стояти! – скомандував голос.

Ми були так близько, майже під нашим вагоном. Енкаведистські чоботи покрокували в наш бік. Я сховала в кулак палець із татовою обручкою.

– Давай! – прикрикнув голос.

Ми з Йонасом вилізли з-під вагона.

– Ліно! Йонасе! – закричала мама, визираючи з вагона.

Офіцер націлився з гвинтівки на маму, даючи їй знак мовчати. Потім почав ходити навколо нас, дедалі звужуючи коло.

Я відчула, як до мене притискається Йонас. Я стисла кулак міцніше, сподіваючись, що охоронець не помітить татової обручки.

– Ми оце випадково в туалет впустили, – збрехала я, показуючи йому купу одягу. Мама переклала мої слова російською.

Офіцер подивився на шкарпетки нагорі тої купи. Схопив Йонаса, став обшукувати його кишені. Я подумала про шинку. Як я цей шматок поясню, якщо тут усі такі голодні? Охоронець штовхнув нас обох на землю. Став махати дулом гвинтівки перед нашими обличчями, щось вигукуючи по-російськи. Я скулилася біля Йонаса, не зводячи очей з дула. Заплющила очі. Благаю, не треба… Він пхнув чоботом гравій нам на ноги, а потім сплюнув своє «Давай!» – і показав на наш вагон.

Мамине обличчя було сіре. Вона цього разу не змогла приховати від мене страх. Її руки тремтіли, вона майже задихалася.

– Вас могли вбити!

– У нас усе добре, мамо, – оголосив Йонас. Його голос тремтів. – Ми ходили шукати тата.

– Де Андрюс? – із-за маминих плечей визирала пані Арвідене.

– Він із нами ходив, – пояснила я.

– Але де ж він? – питала його мати.

– Він хотів знайти свого тата, – сказала я.

– Його тата? – вона важко зітхнула. – Ну чого він мені не вірить? Я ж казала йому, що його батько… – вона відвернулась і розплакалась.

Я розуміла, що ми зробили страшну помилку. Ми не повинні були залишати Андрюса самого.

– Ми його знайшли, мамо! Ми знайшли тата! – сказав Йонас.

Навколо нас зібралося багато людей. Вони хотіли знати, скільки в тому ешелоні чоловіків і чи не бачили ми їхніх близьких.

– Він сказав, що ми їдемо до Сибіру, – розповів Йонас. – І дав нам шинки. Ми троє поїли, але залишили й тобі. Ліно, дай мамі шинку.

Я дістала з кишені мамину частку.

Вона побачила в мене на пальці обручку.

– Це на випадок, якщо будуть потрібні гроші, – сказала я. – Тато сказав, що можеш її продати.

– І сказав, щоб ти згадала про дуб, – сказав Йонас.