Рута Шепетис - Поміж сірих сутінків

– Дівчинко, – розпорядився він, – визирни в оту дірку і розкажи, що там видно.

Я пішла в передню частину вагона й підтяглася.

– Сонце встає, – сказала я.

– Поезії не треба, – буркнув лисий. – Що там діється?

Паровоз знову свиснув, потім клацнув.

– Енкаведисти йдуть із гвинтівками понад поїздом, – сказала я. – Ще якісь люди в темних костюмах дивляться на вагони.

Ми відчули, як потяг смикнувся й рушив.

– Усюди на платформі лежать речі, – сказала я. – І багато їжі.

Люди застогнали. Станція була така моторошна, порожня, застигла, всіяна залишками того хаосу, який не так давно панував там. Тут і там валялося непарне взуття, виднів костур, відкрита дамська сумочка, осиротілий плюшевий ведмедик.

– Виїжджаємо зі станції, – розповіла я. Я витягла шию і подивилася вперед. – Там люди, – повела я далі. – І священик. Він молиться. Чоловік тримає велике розп’яття.

Священик підвів погляд, махнув кадилом і перехрестив наш потяг, який котив повз нього.

Він прийшов провести нас в останню путь.

Поки ми їхали, я розповідала про все, що видно з вікон. Про Неман, великі храми, будівлі, вулиці, навіть дерева. Люди схлипували. Литва ніколи не видавалася такою прекрасною. Квіти буяли неймовірними кольорами на тлі червневого пейзажу. А ми їхали крізь нього, і на вагоні нашому було написано: «Злодії та повії».

Минуло дві години, і потяг став сповільнюватися.

– Ми підходимо до станції, – сказала я.

– Що там написано на знаку? – спитав лисий.

Я почекала, доки потяг наблизиться.

– «Вільнюс». Ми… у Вільнюсі, – тихо промовила я.

Вільнюс. Столиця. Ми вчили в школі історію. Шістсот років тому великому князеві Гедиміну наснився сон. Він побачив залізного вовка, який стояв на високому пагорбі. Він спитав у жерця про цей сон, і той сказав князеві, що залізний вовк – знак великого, прекрасного й могутнього міста.

– Ліно, чи можна з вами поговорити?

Останні з моїх однокласників уже виходили. Я підійшла до столу вчительки.

– Ліно, – промовила вона, склавши руки на столі, – як видається, ви більше любите спілкуватися, ніж учитись.

Вона відкрила теку, що лежала перед нею. Шлунок у мене підкотився до горла. У теці лежали записки, які я писала однокласницям, із картинками. Зверху лежав малюнок із грецьким ню і портрет нашого красеня історика.

– Оце я знайшла серед сміття. Я поговорила з вашими батьками.

Руки в мене затрусилися.

– Я перемальовувала фігуру з бібліотечної книжки…

Вона підняла руку, зупиняючи мене.

– Ви не лише любите спілкуватися – ви, до того ж, обдаровані художньо. Ваші портрети… – вона трохи помовчала, крутячи в руках малюнок. – захоплюють. У них помітна не по ваших роках глибока емоція.

– Дякую, – видихнула я.

– Гадаю, ваш талант нам далі розвивати не до снаги. Однак у Вільнюсі є літня програма…

– У Вільнюсі?! – Вільнюс від Каунаса в кількох годинах їзди.

– Так, у Вільнюсі. Наступного року, коли вам мине шістнадцять, ви зможете спробувати свої сили, щоб вас туди взяли. Якщо приймуть, то будете там навчатися з найбільш обдарованими художниками Північної Європи. Вас би таке зацікавило?

Я щосили постаралася проковтнути хвилювання, щоб спромогтися на слово:

– Так, пані Пранене, мені було б цікаво.

– То я хотіла б вас рекомендувати. Ви заповните зголошення і надасте зразки вашого малювання, – сказала вчителька, передаючи мені теку з записками й малюнками. – І ми якнайшвидше відправимо їх у Вільнюс.

– Дякую вам, пані Пранене! – сказала я.

Учителька всміхнулася й відкинулася на спинку стільця.

– Мені й самій приємно, Ліно. Маєте талант. У вас попереду великі успіхи.

Хтось виявив розхитану дошку за речами в задній стінці. Йонас підповз туди й відхилив ту дошку.

– Що видно?

– Там якийсь чоловік за деревами, – сказав Йонас.

– Партизани! – сказав лисий. – Вони намагаються нам допомогти. Приверни його увагу.

Йонас висунув з-за дошки руку й спробував помахати партизанові.

– Він іде сюди, – сказав Йонас. – Тихо!

– Вони відчіпляють вагони з людьми, – сказав чоловічий голос. – Ділять ешелон на два.

Він побіг назад до лісу.

На віддалі пролунали постріли.

– Куди везуть чоловіків? – спитала я.

– Може, до Сибіру, – сказала пані Рімене. – А нас – кудись іще.

Мені більше подобалося думати про Сибір, коли вже тата везуть туди.