Рута Шепетис - Поміж сірих сутінків

Повернувся Андрюс із відром води й відром сірої баланди.

– Сподіваюся, ти добре скупалася, – сказав він.

– Що ти там бачила, дівчинко? – допитувався лисий.

– Я… я бачила, як енкаведисти викидали з потяга мертві тіла в багнюку. Двох дітей…

Люди тихо охнули.

Двері вагона захряснулися.

– А скільки було тим дітям? – тихо спитав Йонас.

– Не знаю. Вони далеко були.

Мама в темряві розчісувала моє мокре волосся.

– Мені хотілося бігти, – прошепотіла я їй.

– Можу тебе зрозуміти, – відказала мама.

– Можеш?

– Ліно, ну як же не зрозуміти бажання втекти звідси? Але, як твій тато сказав, нам треба триматися разом. Це дуже важливо.

– Але ну як же вони просто вирішили, що ми худоба якась? Вони ж нас навіть не знають, – сказала я.

– Ми знаємо, хто ми, – сказала мама. – Вони неправі. І ніколи не давай їм переконати нас у чомусь іншому. Ти зрозуміла?

Я кивнула. Але також і розуміла, що деяких людей уже переконали. Я бачила, як вони з безнадійними обличчями затуляються руками перед охоронцями. Мені хотілося всіх їх намалювати.

– Коли я поглянула на вагон знадвору, всі здалися мені хворими, – зізналася я мамі.

– Але ми не хворі, – сказала мама. – Ми не хворі. Скоро ми знову будемо вдома. Коли решта світу дізнається, що коїть Радянський Союз, цьому покладуть край.

Що, правда?

Ми не були хворі, а от інші люди – так. Щодня на зупинці ми визирали з вагона й лічили викинуті тіла. Щоразу їх ставало дедалі більше. Я помітила, що Йонас відстежує кількість дітей, ставить позначки камінцем на дошці підлоги. Я дивилася на ці позначки й уявляла над кожною намальоване личко: волосся, очі, ніс, рот…

Люди прикидали, що ми рухаємося на південь. Той, кого ставили на чатах біля діри, вигукував, що написано на знаках і табличках, коли ми їх проїжджали. Від тремтіння вагона в мене затерпли ноги. Від смороду голова обважніла, а все тіло страшенно свербіло. Воші кусали понад лінією волосся, за вухами, під пахвами.

Ми проїхали Вільнюс, Мінськ, Оршу, Смоленськ. Міста я записувала чорнилом на носовичку. Щоразу, коли відчинялися двері й з’являлося світло, я додавала деталей і знаків, які тато розпізнає: наші дні народження, був там і vilkas – вовк. Малювала я лише посередині, а довкола зобразила багато рук, які торкаються пальцями. Під тими руками я написала «передайте далі» і намалювала литовську монетку. Коли носовичок скласти, напису не було видно.

– Малюєш? – прошепотів сивий чоловік, який накручував годинник.

Я підскочила.

– Я не хотів тебе налякати, – сказав він. – Я не скажу нікому.

– Я б хотіла передати це батькові, – сказала я тихо. – Щоб він міг нас знайти. Гадаю, я б могла б передати цей носовичок так, щоб він урешті дійшов до нього.

– Розумно, – сказав чоловік.

Він у цій дорозі ставиться до мене добре. Чи можна йому довіряти?

– Мені треба дати це комусь, хто міг би зрозуміти, що це важливо, і передав далі.

– Я б міг тобі допомогти, – сказав він.

Ми їхали вісім днів, а тоді потяг смикнувся і став сповільнювати рух.

Біля діри-віконечка чергував Йонас.

– Там ще один потяг. Їде в протилежний бік. Зупинився.

Наш вагон ледве тягся, дедалі втрачаючи швидкість.

– Їдемо повз нього. Там чоловіки. Вікна у вагонах відчинені, – сказав Йонас.

– Чоловіки? – перепитала мама. Вона швидко пробралася до вікна, помінялася з Йонасом місцями і щось крикнула по-російськи. Там відповіли. Її голос став енергійнішим, вона заговорила швидко, набираючи в груди повітря між запитаннями.

– Бога ради, жіночко! – сказав лисий. – Чи не могли б ви припинити бесіду й сказати, що діється? Хто це такі?

– Солдати, – сказала збуджено мама. – Вони їдуть на фронт. Між Німеччиною і СРСР війна. Німці входять у Литву! – крикнула вона. – Чуєте? Німці в Литві!

Люди у вагоні збадьорилися. Андрюс із Йонасом весело зарепетували. Панна Ґрибайте заспівала «Поверніть мене на Батьківщину!» Люди стали обійматися й кричати «ура».

Тільки Она мовчала. Її дитина померла.

Потяг із російськими солдатами поїхав далі. Двері відчинилися, Йонас вискочив із відрами. Я подивилася на Ону. Вона все прикладала мертву дитину ротиком до груді.

– Ні, – цідила вона крізь зуби, гойдаючись із боку в бік. – Ні. Ні.

Підійшла мама.

– О Боже! Мені так шкода!

– НІ! – закричала Она, притуляючи до себе немовля.

Мої пересохлі очі наповнилися гарячими слізьми.

– Ну чого плакати? – нарікав лисий. – Ви ж знали, що так буде. Що тут дитині їсти – вошей чи що? Ви всі – недоумки. Так воно й краще. Коли я помру, то, сподіваюсь, у вас стане розуму мене зʼїсти, якщо вам так жити кортить.