Рута Шепетис - Поміж сірих сутінків

Мама глянула в бік вікна. Швидко пересунула хліб і гроші на стіл і зашторила вікно.

– Обіцяйте: якщо хтось пропонуватиме вам допомогу, не звертайте уваги! Ми самі дамо цьому раду. Ні родичів, ні друзів сюди втягувати не можна, розумієте? Навіть якщо хтось гукатиме вас – не відповідайте.

– Нас арештовують?.. – почав Йонас.

– Обіцяйте!

– Я обіцяю, – тихо сказав Йонас. – А де тато?

Мама мить помовчала, швидко моргаючи.

– Він нас зустріне. У нас двадцять хвилин. Збирайтеся. Швидко!

Спальня закрутилася перед очима. Мамин голос відлунював у голові: «Швидко! Швидко!» Що відбувається? До тями мене привело тупотіння мого десятирічного братика, який бігав своєю кімнатою, – немовби за шнур смикнули. Я витягла з шафи валізу і відкрила, поставивши на ліжко.

Рівно рік тому Радянський Союз ввів війська в нашу країну. Потім, у серпні, Литву було офіційно приєднано до Союзу. Коли я стала нарікати на це за столом, тато крикнув на мене і сказав ніколи, за жодних обставин не казати нічого поганого про СРСР. Він відіслав мене до кімнати. Після того я нічого такого вголос не казала. Але багато про це думала.

– Черевики, Йонасе, зміну шкарпеток, пальто! – кричала мама з коридору.

Я поклала на дно порожньої валізи родинне фото в позолоченій рамці. Обличчя дивилися на мене зі світлини в щасливому незнанні того, що буде далі. Знято було на Великдень два роки тому. Бабуся ще жива. Якщо нас дійсно забирають до в’язниці, хай вона залишиться зі мною. Але ж нас не можуть посадити у в’язницю. Ми нічого поганого не зробили.

По всьому будинку були чути гупання й тупіт.

– Ліно! – мама забігла до кімнати з оберемком речей. – Не барись! – вона різко відчинила мою шафу і шухляди комода, гарячково витягаючи речі, кидаючи їх у мою валізу.

– Мамо, я не можу знайти альбом. Де він? – у паніці питала я.

– Не знаю. Купимо новий. Складай одяг. Швидко!

У кімнату вбіг Йонас. Він був у шкільній формі з краваткою, з портфелем. Біляве волосся акуратно зачесав на один бік.

– Мамо, я готовий, – тремтливим голосом сказав він.

– Н-ні! – мама затнулася, побачивши, що Йонас зібрався, як на урок. Вона віддихалась і сказала тихіше: – Ні, серденько, потрібна валіза. Ходи зі мною, – вона потягла брата за руку до його кімнати. – Ліно, вдягни шкарпетки, взуйся. Швидко! – Вона кинула мені літній дощовик. Я вдягла його.

Я взула сандалі, схопила дві книжки, стрічки, гребінець. Але де ж альбом? Я взяла блокнот, пенал, пачку рублів зі столу і сунула між тих речей, які ми накидали у валізу. Міцно застібнула замки й вискочила з кімнати, протяг смикнув фіранки, які колихалися над хлібиною, що так і лишалася лежати на столі.

Я побачила своє відображення у скляних дверях булочної і на мить зупинилася. У мене на підборідді лишалася цятка зеленої фарби. Витерла її і штовхнула двері. Над головою дзенькнув дзвоник. У крамниці було тепло і пахло дріжджами.

– Ліно, рада тебе бачити, – жіночка поспішила до прилавка. – Чим можу допомогти?

Чи я знаю її?

– Вибачте, я не…

– Мій чоловік – професор в університеті. Він працює з твоїм татом, – сказала вона. – Я тебе з батьками в місті бачила.

Я кивнула.

– Мама просила взяти у вас хлібину, – сказала я.

– Звичайно, – відказала жіночка і полізла під прилавок.

Вона загорнула пухку хлібину в брунатний папір і вручила мені. Коли я простягнула їй гроші, жіночка тільки похитала головою.

– Прошу тебе! – прошепотіла вона. – Це ми перед вами в неоплатному боргу.

– Не розумію… – я знову простягнула їй монетки.

Вона не звернула на них уваги.

Дзенькнув дзвоник. Хтось увійшов до крамниці.

– Переказуй батькам від мене найщиріші вітання! – сказала жіночка, збираючись обслуговувати наступного покупця.

Увечері я розповіла татові про хліб.

– Це з її боку дуже гарно, але необхідності в тому немає, – відказав він.

– А що ж ви з мамою їй зробили? – спитала я.

– Та нічого особливого, Ліно. Ти вже всі уроки приготувала?

– Але ж чимось ви заслужили на цей хліб! – не відставала я.

– Та ні на що ми не заслужили. Просто годиться поводитися правильно, Ліно, і не треба за це чекати подяки чи нагороди. Ну а тепер – повертайся до уроків!

Мама спакувала таку саму велику валізу для Йонаса. Поряд із нею мій маленький, худенький брат виглядав іще дрібнішим, він насилу підняв ту валізу двома руками, відхилившись назад. Але на вагу не нарікав і допомоги не просив.