Богуміл Грабал: Вар'яти: Вибрана проза

Так я й сиджу, нервово постукуючи картонками з-під гальб, набираю їх з добрий десяток і тасую, як колоду карт, потім висипаю на стіл, надпиваю пива — і відразу знову беруся гратися картонками та рахунком. Я на своєму місці; я не один, але в розмови присутніх не втручаюся, лише слухаю. Скільки десятків тисяч бесід я таким чином провів, скільки десятків тисяч людей пройшло переді мною в цих моїх шинках, скількох я, можливо, зачепив своїми звертаннями, а то й діалогами, що іноді завершувалися справжнісінькою лекцією, коли всі ми затихали і слухали історії, котрі оповідалися так, що переставали бути просто п’яною балаканиною, а, як це зі знанням справи назвав Еман Фрінта, оповідями з шинку. Пан Руїс, віолончеліст із «Квартету Дворжака», саме закінчив оповідати про їхній останній концерт у Білині, похмурому і зашморганому містечку, яке старіє від негоди і нехлюйства влади, центральною площею якого тинялося без діла кількоро п’яниць-циганів, але ввечері в ратуші зібралася пристойно одягнена публіка, і Білина змінилася: вдячні слухачі були зворушені.

Мої сусіди за столом завелися про гриби, про рижики; я усе чекав, коли ж вони нарешті скажуть головне, але власне головного про рижиків ніхто так і не сказав, тому я вибачився і промовив…

— Рижик, добродії, — гриб містичний, адже він такого прекрасного рудуватого відтінку, а зеленуваті концентричні кола на його капелюшку саме й виражають містичний зміст цього гриба, тому що ці зеленуваті маліючі кола вінчає гострий зелений пиптик — осередок усіх цих кілець, і ця крапка посередині капелюшка є центром пізнання, це те ж саме, на що дивляться буддійські жерці, споглядаючи власний пуп; при цьому вони начебто повертаються пуповиною назад, у лоно нашої праматері, першої жінки з гладким животом, відкіля взяв початок рід людський. Усе це, добродії, кажу я, можна вичитати з концентричних зелених кілець рудого рижика, які втілюють у собі головний символічний зміст людського минулого і сьогодення… Але ви, добродії, любите попоїсти, отже я розповім вам один рецепт, як іспанські лісоруби готують рижики. Шар ковбаси, зверху шар рижиків, потім нарізаний перець, потім шар сала, потім помідори, потім знову шар ковбаси і рижиків, і так шар за шаром, а зверху знову ковбаса; усе це запікається на багатті, а коли страва готова, її можна ще посипати тертим сиром…

І я вигукував це своє послання, щоб, з одного боку, мене було хоч якось чутно, а з іншого — мені здавалося, що мене повинно бути чутно не тільки в Празі, але й у всій країні, у всій Європі; тому я, бува, і кричу як зварйований, думаючи ніби те, що чаїться в мені, належить усім… А пан Руїс розповідав, як «Квартет Дворжака» виконував у Швеції суто чеську музику, себто Дворжаків квартет, якого той написав, коли в нього вмерли діти, а насамкінець — «З мого життя»… І отут раптом почулися ридання і плач, усі почали озиратись, а після концерту з’ясувалося, що в залі була дружина одного нашого доктора, що еміґрував, і вона говорила панові Руїсу в гардеробі, що хоче додому, до мами, що коли вона не повернеться, то вмре, і хоча в неї тут є все, навіть «мерседес», вона хоче додому, побачити Прагу, і маму, і друзів… Пан Руїс оповідав це тихим голосом, і всі вмовкли, та так що над столом звучав лише надтріснутий красивий голос пана Руїса, а потім розмова перейшла на Стравінського, в якого на стіні завжди висіли портрети трьох святих для нього музикантів, його патронів: Веберна, Шенберґа і Берґа…

А я чекав своєї хвилини, коли зможу вставити ногу у відкриті двері бесіди і висловити те, що, як мені незмінно здається, повинні були б знати не тільки мої сусіди за столом, але і вся кнайпа, та що там кнайпа — усе місто, вся країна, увесь світ… І коли я нарешті вставив ногу у відкриті двері, через яку пролетів тихий янгол, я голосно вимовив…

— Слухаю я, панове, вранці Віденське радіо, а там повідомляє невідомі подробиці з життя Веберна його зять. Коли для Австрії закінчувалася війна й американська армія зайняла Лінц, у місті оголосили комендантську годину… І от увечері зять Веберна, що й поняття не мав, хто такий Веберн, та й сам Вебери не знав, що він — знаменитий Веберн, так от, цей самий зять каже Вебернові, котрий прийшов їх відвідати: тату, я зберіг для вас вісім цигарок, ви ж запеклий курець, от, візьміть, і Веберн зворушився до сліз і відповідає: я такий щасливий, що віддав дочку за тебе, бо в мене такий гарний зять, а в моєї дочки — чоловік, я одну зараз же викурю, я не витримаю, а дочка з зятем і говорять йому: тату, покуріть у сінях, бо ж тут діти, і Веберн вийшов у сіни, але потім подумав, дим потягне в кімнату, де сплять мої онуки; якщо вже у мене такий гарний зять, я ліпше покурю на бальконі. І він вийшов у ніч, жадібно взяв до вуст цигарку, тремтячою рукою чиркнув сірника, але щойно він уперше спрагло вдихнув нікотиновий дим, пролунав постріл і Веберн завалився, ніби підкошений, і коли прийшли його рідні, вони знайшли мертвого Веберна; його перша затяжка стала його останнім подихом, дорого ж він за неї заплатив! Якийсь солдат з патруля вистрелив, тому що було заборонено запалювати вогні, і убив Веберна… Але на цьому, добродії, містичний ланцюг подій не закінчився. Цей солдат потім просто місця собі не знаходив від того, що здуру застрелив Веберна, та й, повернувшись до Америки, навіть потрапив у лікарню, цей Веберн ранив його настільки, що він три роки провів у божевільні, а на п’ятий рік після того, як убив Веберна, скінчив самогубством…