Широка популярність допомогла Грабалові уникнути серйозних переслідувань, однак кожна нова неофіційна публікація провокувала черговий конфлікт письменника з владою. Режим мусив рахуватися зі світовою славою Грабала: 1988 року йому повернули членство у Спілці, а наступного року ощасливили ще й званням заслуженого письменника ЧССР «за великий внесок у творення соціалістичної культури». Хоча кожен уважний читач Грабалової прози добре бачив, що чого-чого, а якраз «соціалістичної культури» письменник ніколи не творив.
Після «оксамитової революції» 1989 року Богуміл Грабал знову знайшов масову аудиторію. Цьому значною мірою сприяв Вацлав Гавел. У 1996-му з рук президента Чеської республіки письменник отримав медаль «За заслуги».
У дев’яності роки Грабал отримав чимало міжнародних літературних премій і звань, серед них, наприклад, почесний титул Французької республіки «Лицар літератури і мистецтва».
Тоді ж письменник об’їхав з лекціями і авторськими читаннями кілька університетських міст Західної Європи і США, а в 1994 році його висували на здобуття Нобелівської премії з літератури.
3
Критика писала про Грабала, що він одружив сюрреалізм із соцреалізмом. І справді, героями його перших книг були здебільшого чеські робітники, люди праці, але описані переважно поза роботою — у пивницях, шинках, вдома, на забавах. І всі вони тішаться чудесним життям, ба навіть захоплюються ним, як і належиться у справжньому соцреалістичному творі, але це захоплення є не чим іншим, як своєрідним комплексом Швейка — тішитися геть усім, навіть у біді знаходячи розраду. Фактично Грабал висміював соціалістичну дійсність вустами простих собі балакунів, котрі на кожне явище мають своє власне судження і, так само як Швейк, сиплять мов з рукава життєвими прикладами.
Чеський письменник Йозеф Шкворецький, який емігрував після 1968 року до Канади, називав Грабала «великим новатором чеської прози», а ще «ніжним ліриком з клубком нервів».
У багатьох оповіданнях Грабал пориває із традиційною сюжетною прозою, відмовляється від безпосередньої характеристики персонажів. Розмови, спогади, потік свідомості, натуралістичні сцени, гашеківський гумор нанизуються одні на одні, витворюючи якусь безперервну полілінеарну конструкцію. Грабал перемішує справи важливі й абсолютно пусті, випадкові й логічно узгоджені на засаді зіткнення контрастів: гумору й жаху, сентименталізму й вульгаризму, комізму й трагізму. Такі зіставлення дають цікаві гумористичні й ґротескні ефекти. А все це Грабал знаходив у повсякденні, забарвленому народною уявою й фантазією.
Грабал любить зображувати світ «людей з узбіччя», людей, чиїм життям жив і він, працюючи то в ливарні, то на паперовому складі, то на залізниці і ніде не добиваючись жодного поступу у своїй кар’єрі. Люди ці зі спонтанним оптимізмом кидаються в нурт життя й пливуть за течією, а коли товчуть лоби об каміння порогів, то намагаються знайти цьому якнайсвітліше пояснення. Життя їх ніколи не розчаровує. А що найдивніше — нічому не вчить.
Письменник шукав поезію в прозі буднів і, на відміну від «снів наяву», котрі творили сюрреалісти, творив «сни вголос». Прикладом цього є «Уроки танцю для старших і уміліших». Це невелика повість, котра складається лише з одного речення, збудованого за принципом потоку свідомості, в якому минуле перемішується з теперішнім, а події дійсні — з вигаданими або ж відомими з чуток.
Грабал сам вважав, що він лише переливає життєву правду на папір і що роль його обмежується селекцією та монтажем. Вибирав з того, що підслухав і підглянув, найцікавіше — перлини слово- і міфотворчості (недаремно ж перша збірка його оповідань мала назву «Перлини на дні»), і творив з них таке намисто, яке мало водночас і смішити читача, й забивати йому подих.
1986 року в Торонто вийшла книжка Грабала «Перерви», наступного року там побачили світ ще дві книги спогадів — «Весілля вдома» і «Нове життя». Усі три томи написані від імені письменникової дружини. У «Перервах» знаходимо дуже цікаву характеристику Грабалової літературної творчості: «Мій чоловік і його писанина — це суцільний безлад, бо він ніколи не дбав про стиль писання, навіть не намагався, я знала граматику слабо, але розумілася на тім, що мій чоловік властиво ніколи правильно по-чеському писати не вмів, його писанина справляла враження перекладу з чужої мови, якихось нотаток, котрі ще треба опрацювати, ледь-ледь нашкіцованих епізодів, що вимагають марудної роботи… Однак мій чоловік саме це високо в собі цінив, був повен ентузіазму, коли міг покинути отой свій текст недоробленим, напіврозваленим, аж таким, що сипався з нього тиньк і поставала гола стіна, крихка цегляна кладка… Тою своєю базграниною мій чоловік нагадував мені празькі подвір’я, де поневіряються покинуті рештки риштовань, де суцільні завали довкола переповнених смітників, писанина мого чоловіка — то власне забуті й полишені рештки старих будівельних матеріалів, якихось невідомих уламків, дротів, батарей парового опалення, різного дрантя, котре вивозять під час недільних збиранок мотлоху, мій чоловік писав так, мовби писанина його була віддзеркаленням того всього, бо навіть сам про себе казав, що відбитком його текстів є старі подвір’я, вибиті шиби клубу залізничників, і що саме так, як він пише, зодягаються робітники».
Читать дальше