Богуміл Грабал: Вар'яти: Вибрана проза

У Грабала знаходимо чимало соковитих народних словечок, і так щасливо складається, що й ми не без того скарбу, тож цілком гарненько можемо закрутити яку-небудь словесну хвигуру, не дратуючи чийогось цнотливого смаку.

Втім, Грабал часом таки епатував навіть чеську публіку, що видно з вибору листів, які він опублікував під назвою «Кривава балада, написана моїми читачами».

Щодо самої празької говірки, якою послуговуються герої Грабала, то найкращим для неї відповідником може бути лише львівська, адже нею і досі користуються ті самі «люди з узбіччя», або, як у нас кажуть, з марґінесу.

Одначе нелітературні слова — це тільки половина проблеми, яка постає перед перекладачем, бо Грабал ще й речення будує на засадах якогось особливого вуличного синтаксису. Потік оповіді, підсилений Гашековою традицією, передає ритм життя, його змінність, випадковість, деколи й нелогічність, а тим самим і всю нетривкість позиції сучасної людини, хоч би якої освіти вона засягла і якого щабля кар’єри дісталася.

Мав рацію Грабал, зазначаючи: «Коли людині зле на душі, тоді найуспішнішим ліком є банальні розмови про банальні події і речі». Подивимось, чи й нашу душу вони заспокоять.

«Судячи з деяких рецензій, ота свинота, Грабал, належить до учнів Неруди і решти класиків!!! Жахіття!!! Він не вартий навіть постояти коло Неруди. Гашек у цілому свому «Швейкові» на кількасот сторінках не нагромадив стільки, як цей сексуальний збоченець».

«Я, пане Грабал, вірте мені, після прочитання Ваших книг уже не маю спокою, мене постійно мучить і переслідує невимовна краса, витонченість, дотеп, біль, мудрість, о Господи, хай то шляк трафить!»

«Не хочу робити порівнянь, але Ви таки з роду Ванчури, з роду Ладіслава Кліми, з роду Ярослава Гашека, з роду Кубіна. Ви маєте чудовий словник, сповнений поезії, жодних там манірностей чи сюсюкань, все тут налите кров’ю і жагуче. І ще одно: були Ви, начебто, комівояжером. Я так само їздив колись продавати гребінці, бритви, запальнички, бенгальські вогні, липучку для мух та іншу галантерею».

«Ти, свинюко неспарована, котру нині всі підносять до небес, коли ти нарешті перестанеш затруювати людські душі своїми плюгавими вибриками?

Скільки ж то ти пропиячив зі своїми «критиками» і «рецензентами» по різних борделях, що так тебе вихваляють?»

«Хтось створив довкіл нього славу і тепер про нього пишуть, який то файний писака. А то є лобуряка, лайдацюра, може, навіть пидарас або імпотента. Надто оті його словечка, нібито народні, усі їх варто виставити на суд. А взагалі це об’єкт для неврологічних досліджень».

«Досить Грабала! — це гасло всіх порядних людей. Не думай собі, що твоя слава сягне під небеса. Ти гівнюху, ти свинська рийко. А хай би тебе дідько забрав!»

«Виглядаєте Ви, як поштивий батько сімейства, котрий з нудьги длубає в носі, й мене аж злість бере, коли подумаю, що й Ви з Брна. А тому валю Вам просто в очі, руба в зуба: і не сором тобі, старий, засцяний пияцюро!»

Я сиджу в «Золотому тигрі», бавлюся картонною підставкою з-під гальби і не можу розгледіти емблеми, два чорних тигри так і миготять у моїх пальцях, і я, як завжди, підсвідомо загинаю кутики рахунку, спочатку один, потім другий, після третього пива третій, а потім четвертий; часами, коли перше пиво приносить Богоуш, то він витягає з кишені білої куртки листок білого паперу, на якому вже наперед загинає один куточок, а сиджу я в компанії, бо де не сяду — там моя компанія, це мій ритуал, і не тільки мій, але і всіх тих, хто заходить сюди випити пива: стіл — це компанія, що веде бесіди. Це такі бесіди за столом у кнайпі, під час яких людина мовби оновлюється після повсякденних стресів, та й коли всі просто так пашталакають, то й це теж оновлення; можливо, коли тобі зовсім кепсько, найкращі ліки — це банальна розмова про банальні справи і події. Часом я сідаю і сумовито мовчу, та й взагалі — до першого пива я даю ясно зрозуміти, що не бажаю відповідати на будь-які питання, так я смакую це моє перше пиво. Тому я не відразу адаптуюся до цієї деспотично гучної господи, не відразу налаштовуюся на таку кількість відвідувачів і голосів: кожен хоче, щоб його слова були почуті; кожен у цій кнайпі думає, що саме його слова заслуговують на виняткову увагу, тому-то голосно вистрілює свою банальну репліку; а я дивлюся на цих горлодерів — і після другого пива теж вважаю свої слова страшенно важливими і теж вигукую щось у честолюбній певності, що це повинен почути не тільки мій стіл, але й увесь світ.