Богуміл Грабал: Вар'яти: Вибрана проза

Деколи Грабалові оповіді справді перетворюються на хаотичний потік, підвладний лише головному героєві, як-от у маленькій повісті «Барон Мюнгаузен». Читач тут буває деколи просто заскочений несподіваними судженнями персонажів, особливо самого «барона» Ганті. Це тип людини, про яку в нас кажуть: що дихне — то й брехне. Сам автор намагається якнайменше втручатися в події, стежачи за тим, аби жодним словом не схарактеризувати своїх героїв, через що читач деколи просто губиться, де ж тут правда, а де суцільна нісенітниця. Лише окремі вигадки Ганті згодом прояснюються, як-от історія з дванадцятьма котами на складі макулатури. Але коли він переповідає сюжет сентиментальної повісті, то нам важко дійти висновку — вигадка це чи переказ реально існуючої книжки.

У цьому творі так само маємо елементи ледь «чорного гумору» — це і порада дідусеві продати свого скелета, і, особливо, епізод з пилянням на дрова дерев’яних янголів. Відпилюються голови, ноги, тулуби, відламуються крила і мечі, а під час цієї жахної екзекуції ведуться розмови, дуже від неї далекі.

Для Грабала ідеалом у прозі є дрогобицький алхімік слова Бруно Шульц, котрий, до речі, може належати українському письменству на тій самій підставі, що й Франц Кафка — чеському. Ви спитаєте: а хто, власне, посмів увести Кафку в контекст чеської літератури? Та не хто інший, як Грабал! 1967 року з’явилася його антологія «Богуміл Грабал представляє вибір чеської прози», а там, крім Неруди, Гашека й інших майстрів, — Франц Кафка. Найцікавіше, що західні німці того ж таки року незворушно переклали всю антологію, ані натяком не виявивши свого глибокого обурення такою безцеремонністю.

«Коли я озираю двадцяте століття, то переконуюсь, що завше мене захоплювали два імені: Ґійом Аполлінер і Бруно Шульц, — писав Грабал. — Це імена митців, котрі в’яжуть Західну Європу зі Східною. Коли я починав писати, як і належиться початківцеві, поезії, то Аполлінер був для мене недосяжним взірцем, ім’я його я вимовляв з сакральною повагою… Мене так само зворушує його польська мамуся, котра, наближаючись до труни сина-поета і ступивши на одну з половинок килима, якого вона колись подарувала синові зовсім новеньким, вигукнула з гнівом: «Боже! Він його порізав!» А коли я вперше взяв до рук «Цинамонові краниці» Бруно Шульца, то після кожної півсторінки відкидав книжку й виходив прогулятися — тому що робилося темно в очах. І так донині, читаючи його, відчуваю дивну млість і слабість, настільки незвичною є ця книжка, настільки коштовним і пронизливим є цей текст, що входить у сферу геніальності, в якій до краю суб’єктивна оповідь сягає класичної об’єктивності. Ці два поети для мене — герої нашого віку і, як переймає мене до глибини смерть Аполлінера від епідемії іспанки одразу після Першої світової війни, коли його востаннє бачено з трьома пляшками рому, так само боляче ранить мене смерть Бруно Шульца в Другій світовій війні, коли німецький солдат застрелив його в Дрогобичі, місті, котре поет оспівав у «Цинамонових крамницях».

Мій тато щоранку завше уважно слухав радіо «Свобода». Зі звуками цього радіо я прокидався усе своє дитинство. Якось навесні 1997 року тато сповістив мені за сніданком новину: якийсь чеський письменник, годуючи голубів, занадто вихилився з вікна лікарні, випав і вбився. Татова пам’ять на прізвища не була найліпша. Але чомусь я відразу випалив:

— Грабал?

— Ага, Грабал! — зрадів тато. — Я б хотів щось його почитати. Така дивна смерть…

Я дав йому свій переклад, опублікований у «Всесвіті».

Грабалова смерть мене потрясла. Потім я дізнався, що офіційна версія про голубів не відповідає дійсності. То було самогубство, причиною якого стала важка хвороба і похилий вік.

Перекладати Богуміла Грабала — суцільне задоволення. Задоволення тим сильніше, чим ближчий світ, з якого вийшов перекладач, до того світу, який зображує Грабал. А світ цей знайомий і рідний кожному галичанинові, бо тільки в Галичині звертаються до двірнички «пані Стефа», а до останнього пияка з бурячковим носом «пан Дзюньо». Тут вечірні вулиці пахнуть смаженими в олії картопляними пляцками, помідоровими і гороховими зупами, фантастичними прецлями, струдлями, кнедлями та іншим печивом, від якого у кожного міґранта дух забиває. Але все це дуже детально описано в Бруно Шульца.

На відміну від Шульца, котрий писав радше літературною мовою, Грабал частенько послуговується міським жарґоном. Від часів Гашека чехи не мали нічого подібного. Гашека у нас перекладено досить вдало, але цікава річ — у «часи застою» Швейк виходив у повному перекладі В. Масляка зі всіма перченими словечками (див. хоча б у серії «Вершини світового письменства»), а от пізніше (і в двотомнику творів Гашека, і у виданні «Дніпра» 1990 року) — вже гладенько прилизаний і цнотливо підфарбований. Інакше, ніж блюзнірством, цього не назвеш. Ніде, в жодній літературі світу не існує заборони на сороміцькі слова й вирази, а надто коли йдеться про засоби стилетворення.