Цього разу вона розчавила цигарку просто об підмурівок. Справді, звідки ця певність, що собор таки повинен бути? Тільки-но ви́сіла з електрички, одразу подумала – нарешті. Запах – ось що видалося їй знайомим, рідний, теплий сухуватий запах шляху – куряви й бензину, містечко війнуло на неї цим устояним духом, то було як повернення додому, і вона подумала, що зможе знайти собор і самотужки. Десь тут він є, таки напевно є.
Ну і що він іще сподівається почути?.. Вперлась долонями в підмурівок, ніби її хотіли зіпхнути з нього силоміць. Так приємно сидіти на одному місці, просто сидіти, нікуди не поспішаючи, я завжди кудись поспішала, а собор або є, або його нема. Він дивиться на неї своїми твердими сірими очима й ворушить губами – як у кіно, коли вимкнуто звук, проте вона здогадується, щó він каже, так, я знаю, милий, мені зараз таки нема куди поспішати, ніхто не чекає на мене, і мої замовлення давно мусили перейти до когось іншого, ну й хай. Так приємно просто сидіти, всіх цих років однаково що й не було – у вас чітка лінія, мій юний друже, і тверда рука – ні, не те – охайніше, охайніше кладіть штрихування – знов не те – побачимось увечері в Будинку художника, будеш? – не те, не те, не те! – Ви сміливо починаєте, ага, ось воно, те, Ви сміливо починаєте, сказав їй Той, а потім узяв та й помер. Авжеж, помер. Чоловік у світлому полотняному костюмі ворушить губами – а хто його зна, милий, подейкували різне, Той був іще не старий, а проте помер, і тут уже анічогісінько не має жодного значення. Господи, прийміть хто-небудь це сонце, навіщо стільки сонця, чорні ґлянсуваті тіні вгрузають у стежку, це тіні від дерев, а де ж моя тінь, моя тінь, узята в тінь чавунної огорожі, де ж це вона, стільки сонця, що все горить в очах, і нічого не видно, я заплющу їх, ось так, і тепер бачу вогненні квіти, безліч рухливих вогненних квітів, саме це я й хотіла сказати – коли помер Той, було багато вогненних квітів, автобус, і багато квітів, і багато восково-жовтих облич – чомусь на похороні всі люди стають схожі на небіжчиків. Я тепер не бачу тебе, але чую, що ти стоїш тут, я простягаю до тебе руку, моя рука впирається в підмурівок, тобі не слід було лишати мене саму. Бачиш, потім, як Той помер, був іще один похорон, я хочу сказати, що там теж було багато восково-жовтих облич; це була посмертна виставка, грандіозна виставка, в грандіозному павільйоні зі шкляним дахом, знаєш, на Липках; було безліч люду – добридень – який був талант! – безліч восково-жовтих облич – добридень, і там я побачила ті, перші картини, знайомі мені ще з журнальних вкладок, ті картини, що збаламутили мене, що погнали мене з рідного міста до Києва, я побачила їх і все, що настало по них, – а по них настали інші, схожі картини, і інші картини, схожі на попередні, це було так, ніби Той увесь вік робив послідовні фотографічні відбитки з одного знімка, і кожен наступний відбиток виходив дедалі блідішим, Ви сміливо починаєте – так він мені казав, і отам, серед натовпу восково-жовтих облич – добридень – я зрозуміла, чому помер Той – Господи, та пригасіть же хто це сонце! – я зрозуміла, що Той уже раз був намалював себе, а щоб намалювати себе вдруге, треба вдруге народитися, але спершу треба померти, от Той і помер, а народитися вдруге не зумів, і ми його поховали – отак це все мені промчало крізь голову на повнім ходу, як електричка, де ти, милий, не залишай мене, випустіть мене, я хочу вийти, я вже півроку нічого не пишу, а перед тим робила однакові ілюстрації до ваших однакових книжок, та випустіть же мене! – довкола стіною замкнулися чоловічі спини, до яких сорочки поприлипали од поту, вогкі підпахви, потилиці, вкриті, як під лупою, рясними бісеринками поту, а мені по тілу стікав увесь їхній піт; паркет скрипів, ніби скрикував, дайте ж бо вийти, я вже півроку нічого не пишу, бо перед тим хтозна-скільки часу робила однакові ілюстрації до їхніх однакових книжок, як же ти цього не розумієш, милий? Тобі не слід було кричати на мене, з тобою завжди було легше, з тобою відступало оте, що стояло за спиною, тож не слід було кричати, бо ти таки кричав – я лежала на канапці, натягнувши на себе укривало аж по підборіддя, саме скінчилися цигарки, а ти не хотів іти по цигарки, ти стояв серед кімнати й кричав, на тобі був светр з оленями, і я дивилася на оленів, а ти кричав. Ти кричав – скільки можна воловодитися з одним нещасним замовленням, доки ти битимеш байдики, що це за гниття, час братися до роботи – але ж я не можу, не можу, не можу писати! – теж мені придибашки, як можна так потурати своїм нервам, чи ж ти не розумієш, що видавництво просто передасть замовлення іншому художнику. Я знаю, ти мусив так казати, бо ж ти працював у тому собачому видавництві, і там ми й познайомилися, коли я приходила туди вперше – ти подав мені стільця, сказав: «Зачекайте хвилинку, я покличу редактора» – й усміхнувся, ти був у світлому полотняному костюмі, засмаглий і усміхнений – ах, милий, ти ж завжди хотів усе зрозуміти, нащо ж було кричати на мене, а ти ж таки кричав – припини-но мені ці витребеньки, зараз же берися за замовлення – ні, ні, я помираю, я помру, коли викінчу його! – ти істеричка, тебе треба показати психіатру – я сама знаю, чого мені треба, може, це вас усіх треба показати психіатру – коли двері грюкнули, це пролунало як постріл, а цигарок не було, навіть цигарок не було, Господи, що воно за життя, та приберіть же врешті це сонце, навіть під повіками горить сонце, дайте мені руку, скільки часу я вже сиджу тут, я підведуся, я мушу йти, мушу таки знайти собор, хоч хай там що!..
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу