Оксана Забужко - Тут могла б бути ваша реклама [збірник]

– А я все думав, – мовив чоловік після глибокої затяжки, – я все сподівався, що ти зрозумієш. Що ж…

Він блідо всміхнувся, і з виразу його очей дівчина побачила, як йому боляче.

– Я все розумію, – заперечила вона. – І навіть глибоко тобі співчуваю, але вдіяти нічого не годна. Спробуй не думати про мене.

Чоловік похитав головою:

– Ти жорстока. Ох, яка ж ти все-таки жорстока.

– Я лагідна й добра, мов виводок сліпих кошенят, – дівчина й справді відчула себе жорстокою, голос їй шелестів сухо, ніби заважав у горлі. – Я не звинувачую тебе й не маю до тебе жалю. Я тільки хочу, щоб ми розійшлися без взаємного витягання жил і згадували потім одне одного, по змозі, з не дуже важким серцем.

– Тебе завжди турбувало тільки, як нам розійтися, – чоловік струшував попіл у блюдце, а дівчина – просто в чашку з недопитою кавою. – Ти ніколи не припускала, що ми могли б не розходитися взагалі.

– А ти якось ніколи не питав, чому я такого не припускала. От узяв та й спитав би.

– Чому ж? – він не дивився на неї. Дівчина теж дивилась повз нього – у вікно, за яким вітер грізно розгойдував враз посутенілі крони дерев.

– Тому, хлопчику мій, – вона назвала його хлопчиком, хоч він був набагато старший за неї, і не помітила, як обличчя йому пересмикнуло болісною гримасою, – що стосунки, зачаті на брехні, ніколи не стануть щирими. Зі свого боку я нічим перед тобою не завинила. Мене тільки весь час конозило питання, чого це ти так зненацька був мною зацікавився – на другому році знайомства. Аж доки Вовчик не сказав мені правди – уже як розійшлася та, не знаю ким пущена чутка, що ми маємо намір побратися, – остеріг по-дружньому. Бо у Вовчика батько з нашим ґебешним куратором інститутським, виявляється, дачами дружить: чарку п’є і на полювання їздить, – вона перевела дух. – Отак-от усе зійшлося. Але ти не думай, я тебе не суджу. Суди себе сам.

Щойно тут вона звела погляд на нього й злякалася: перед нею сидів старий чоловік із землистим, поораним лицем, і на рукаві в нього сірів стовпчик упалого з цигарки попелу, якого він не завважував.

– І ти гадаєш, я ввесь час тобі брехав?

Дівчина не відповіла. Перші тяжкі краплини вдарили в шибку.

– У вас тут вільно? – бородань у грубоплетеному светрі стояв коло їхнього столика, з-за його плеча визирала крихка брюнеточка, насмаглявлена під циганку, її розфарбовані очі здавалися наклеєними на обличчя поверх шкіри. Студенти, автоматично зазначила собі дівчина, не інакше як із театрального, тут поблизу.

– Вільно, – сказав чоловік, – але ми б хотіли посидіти самі.

Дівчина стежила, як пара віддаляється по проходу.

– Ти не ввесь час брехав, – вимовила вона. – Ти почав із брехні. І цього досить.

– Це мали бути тільки щомісячні звіти, – вперто повторив чоловік казане перед тим. – Це звичайна річ, зрозумій, всі таке пишуть – ну, через одного… Це зовсім не те, що спеціально за тобою стежити, – такого мені не доручалося. І близьких стосунків зав’язувати теж не доручалося.

– Можливо, що й ні. То вже була твоя ініціатива.

Він мовчав, і, глянувши на нього, вона пошкодувала, що сказала це.

– У тебе попіл на рукаві.

Дощ припустив дужче, люди вскакували до кав’ярні радісно збуджені, з мокрим волоссям, вносячи з собою повів свіжости. Дівчині нараз схотілося плакати.

– Тобі слід було тільки сказати мені все з самого початку, – через силу витиснула вона. – Просто сказати все, як є.

Чоловік тримав у своїх вузлуватих, мов горіховим соком роз’їдених, пальцях недокурка й не помічав, що той дотлів уже до фільтра. Чоловік мав тридцять три роки, з яких три останні порався з новенькою машиною, а в юності, до університету, тяжко працював фізично, тож руки його зробилися задубілі й нечуственні. Поза тим він був чоловік охайний, любив свіжу білизну й накрохмалені комірці.

– У тебе попіл на рукаві, – повторила дівчина, і чоловік спробував його змахнути, але вийшло так, що лиш розвезькав, і на сукні нового, в «сосонку» ошатного костюма зостався білястий слід.

– А хай йому… – недоказав чоловік, важко ворушачи губами.

– Отже, це таки злива, – сказала дівчина, повернувши голову до вікна, – а я сподівалася, що перемежениться – похмариться трохи, та й вже. І скільки нам оце тепер тут сидіти?..

Увімкнуто музичного автомата, й кав’ярню заповнив надсадний голос Даліди, що сповіщала цілому світові про своє нещасливе кохання. Забудь, думала дівчина, втупившися чоловікові у вилогу піджака. Забудь мій номер телефону, мій сміх, голос, і запах, і слова, що я тобі говорила, забудь вулиці й сквери, де ми ходили удвох, кав’ярні, де просиджували вечорами, і, о Господи, якщо Ти є, – поможи йому забути…