* * *
Вона розплющила очі якраз у ту хвилину, коли з-за рогу, там, де кінчалася огорожа, на стежку вигулькнув хлопчик. Це було так, ніби хтось постукав у двері будинку, а будинок розпався. Вона сиділа, знеможено припавши плечима до чавунної решітки, оглушена тим, щó їй раптом відкрилося: пронизлива спекотна тиша полудня, тонке дзижчання якоїсь комашки, втоптана стежка між споришем, і по ній іде хлопчик. Він з’явився був вистрибом, широко розмахуючи порожньою продуктовою сіткою, але вгледів її й, споважнівши, стишив ходу. Чубчик йому вигорів на сонці, й волосся здавалося зовсім білим. Вона враз побачила себе ніби збоку: високі міські босоніжки, скинуті на коліна голі худі руки з облущеним темно-медовим манікюром, недоречна елеґантна сумочка з м’якої шкіри, відчула дух тютюну й власного поту. Хлопчик наближався, що це за хлопчик, звідки він тут, чи ж існує він насправді, здивовано зазначила, що їй несила ворухнути рукою. Хлопчик, безперечно, реальний, засмаглий, як чортеня, і до того ж дріботить, намагаючись не дивитися на неї, та ще й ця сітка на продукти; що, коли спробувати звернутися до нього, адже якщо існує хлопчик, то може існувати й собор, чому ні, можна спробувати його погукати, якщо людину погукати, вона спиниться, люди завжди спиняються, коли їх хтось гукає, а раз так, то можна мати певність, що вона знайде собор, коло якого зросла, вибілений сонцем собор, із високими золотими банями в терпко-синьому небі, із розчахнутим темним отвором дверей, який чаїть у собі прохолоду, свій собор, що може виявитися в будь-якому місці, ну ж бо; хлопчик уже проминув її й полопотів стежкою далі, скільки разів вона, було, проїздила повз це містечко й гадки не мала про собор, так, звичайно, він існує, треба тільки розтулити рота й погукати – агей, хлопчику!.. Хлопчик дріботить стежкою, не озираючись, він, напевне, не чув, ще раз – хлопчику, стій-но!.. Ні, це неможливо, хлопчик віддаляється, їй в очах рябіє його сорочечка, ну ж бо, малий, одне слівце!.. Все намарно, не інакше як мама заборонила хлопчикові розмовляти з чужими, а мені знову сидіти тут, на задах собору, якого нема. Треба встати й обійти круг огорожі, зараз я встану й обійду круг огорожі, і тоді байдуже буде, повертатися до Києва чи ні, я можу оселитися й тут, у цьому містечку, в готельчику на майдані, в кімнаті з вікном у завулок, я малюватиму будинок із розхитаними віконницями, герань (а може, то пеларґонії?) на підвіконнях, і вечорових бабусь на лавочці, зрештою, чи ж не однаково, де мешкати, коли скрізь мешкаєш в одній-однісінькій тісній кімнатчині із схованими в стіні дверима, зараз я підведуся й обійду круг огорожі – й вона бере сумочку, лаштуючись устати, коли нараз їй до голови шибає думка: хлопчика із сіткою, ясна річ, послано до продуктової крамниці, отож він має повернутися цією стежкою назад!.. Вона знову кладе сумочку обіч, вона зачекає, аж він повертатиметься, того разу хлопчик міг просто недочути абощо, не може такого бути, щоб людина не спинилася, коли її гукають. Вона виймає ще одну цигарку – останню з пачки. Пальці майже не тремтять.
Звичайно, хлопчик повернеться.
Серпень 1981 р.
– Що? – перепитала дівчина, неуважно стежачи за скляними двостулковими дверима кав’ярні, котрі раз у раз відхилялися, пропускаючи чергового відвідувача, і в проміжках цілий час розгойдувалися, не в змозі спинитись. Люди, які заходили, рятуючись од дощу, що насувався, були пригаслі, сторожкі і якісь наїжені – немов горобці перед грозою, подумала дівчина й осміхнулася. Її супутник перечекав хвильку, щоб привернути її увагу своєю ображеною мовчанкою, й коли дівчина насилу одвела очі від входу й перехопила його погляд (очі в неї були вогкі й темні і в чорних косметичних обводах вій здавалися по-дитячому круглими), махнув рукою:
– Ти ж однаково не слухаєш.
– Слухаю, – сказала дівчина й заходилася м’яти краєчок серветки. – Слухаю, просто все це я вже знаю й навряд чи почую щось нового.
– В такому разі мені не варт даремно говорити?
– Я теж так гадаю, – сказала дівчина й знов усміхнулася – цим разом трошки жалібно.
Вони помовчали.
– Так, – сказав чоловік і вийняв із кишені цигарки. – Куритимеш?
Дівчина взяла цигарку і, поки він запалював сірника, дивилася на його руки. Руки він мав негарні – єдине, що він мав негарного, були руки: вузлуваті, оцупкуваті, потемнілі, мов горіховим соком роз’їдені, вони нагадували їй наросні на стовбурі старого дерева. Аж дивно, що ці руки вміли бути такими обережними й ніжними, як бували. І на правій блідий шрам од опіку на зап’ясті.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу