Галина Вдовиченко - Ось відкрита долоня [збірник]

Надя йде додому, обминаючи калюжі, затулившись парасолькою від косих смуг сірого дощу. Давай так, каже собі й навіть губами ворушить (набула дивної звички розмовляти з собою). Якби від тебе залежало, що ти робила би задля власного задоволення? Роботу поміняла би? Ні, роботи не міняла б, я люблю свій музей, – відказує та, інша, яка має вибір. Тоді що? Тоді… вирощувала б орхідеї у вазонах. Богдан їх не любить, вони займають місце на підвіконні, не дають курити у вікні. Одна орхідея колись була, заважала Богданові… Гаразд, що ще? Узяла б собаку з притулку. Місцева газета мало не в кожному номері публікує знімки нічийних зайд, на передостанній шпальті. Але чоловік не любить ані собак, ані котів. Далі. Зробила би перестановку в квартирі, бо всі меблі незрушно стоять на раз і назавжди визначених місцях: забагато зайвого, замало простору. Так, добре. Далі. Готувала б салати, щодня їла б домашній сир. Однак мушу купувати м’ясо, насамперед м’ясо, неодмінно м’ясо, обіду без котлет чи відбивних чоловік не потерпить, усяку зеленину-городину вважає необов’язковими додатками до основної страви. А сир домашній – то для старих людей їжа. Отже, – каже вільна Надя до Наді невільної, – ти проживаєш чуже життя. Без квітів, без собаки, у незручній обстановці, серед зайвих речей, із немилою їжею. У тебе в твоєму домі що є твого? Навіть студентський фотоальбом і дитячі книжки – у мами на антресолях. Ти заплющуєш очі й затуляєш вуха, бо твій чоловік, наче в тій пісні, як не лає, то бурчить. Аби ж лише бубонів – було б не так спустошливо, як від його потреби принижувати словами.

А Богдан, чиє життя він проживає? Чи своє? Невже той сором’язливий хлопчина, у якого вона була закохана, мав урешті-решт перетворитися на гнівливого лихослова? Холодно, холодно з ним, а отже, мабуть, і йому з нею. Брак любові – от де основа нездоланного й вічного роздратування. Щира відповідь звучить саме так. Надя зважилася на неї, повторила вголос. Чуєш, сказала собі, зупинившись посеред калюжі, годі затуляти вуха й заплющувати очі! Немає любові! У поєднанні з нереалізованістю – це руйнівна суміш, вона, як сірчана кислота, вижирає все довкола.

Гріла руки, тримаючи горня шипшинового чаю, коли Богдан ввійшов у кухню. Він і собі налив чаю з термоса, мовчки сів потойбіч столу, як відвідувач кав’ярні підсідає до незнайомця, хіба що не запитав, чи тут вільно. Необережним рухом розсипав цукор. Його ложка дзеленчала й дзеленчала об скло. Нестерпний звук у тиші. Розгорнув цукерку, другу, посунув до Наді зібгані папірці, майже впритул до її горнятка, чимдалі від себе. Мов до сміттярки підіпхнув. Надя затримала погляд на пожмаканих обгортках, злегка нахилилася, наче хотіла прочитати назви. Підвелася й широким рухом збила зі столу все, що там було: папірці, цукерки, своє горнятко, його склянку з чаєм – і нічого не розбилося, лише позаливало підлогу. Богдан відсахнувся, витріщився на неї: здуріла?

– Господи, – сказала вона в стіну, не підвищуючи голосу. – Господи, розведи нас! Зроби, Господи, так, щоб ми не були разом, інакше я його вб’ю!

У Богдана жовна випнулися під вилицями, однак він швидко отямився, навіть наче зрадів – пожбурив у неї слова-каменюки.

Під Надиними долонями – гул високої хвилі, вона наближається, страшить віддаленим ревом. Щось нині буде. Поможи, Господи, дай сили, спаси і сохрани.

Пиячив цілий вечір сам-один, на телефонні дзвінки не відповідав, надудлився, мов кліщ. Важко прогепав коридором до кімнати, розбухлий, червоний, гримнув дверима – і за хвилину захропів. Переможна кантата лютого гарчання з віртуозними пасажами висвистування наповнювала оселю. Аж раптом злагоджений оркестр збився на какофонію, велична мелодія розхристалася, у неї вклинились лячні незнайомі звуки. Що там таке відбувається?

Не йди, наказує собі Надя. Не йди! Хай там що – не йди. Сам дасть собі раду. Від звуків за стіною плечі обкидає холодом. Немов дикий звір втрапив у пастку. Не йди, каже Надя до себе. Потім прийдеш.

Коли «потім»?

Зривається з місця. Штовхає двері.

Горілиць, у неприродній викрученій позі, наче хотів зробити гімнастичний місток, та не зумів. Обличчя синє. У розчахнутому роті кипить пекельний казан – та й захлинається, завмирає. Богдан не дихає. Надя кидається до чоловіка, але його не зрушити з місця, він зараз липкий обважнілий лантух, геть неповороткий. Зі стогоном перевертає це тіло, з рота виливається блювотиння їй на коліна, вона б’є його між лопаток, гамселить щосили. Він не дихає.