Галина Вдовиченко - Ось відкрита долоня [збірник]

Надя вимикає газ, заливає міцного окропу в заварник, на купку крупнолистового чорного чаю без домішок, її улюбленого.

– Мені теж, – командує чоловік. – І дві ложки цукру.

Байдужість у відповідь. У цілковитій тиші – лише годинник цокає – Надя варить у джезві каву. Думає про те, що за годину має бути в поліклініці. Два горнятка на підносі – чай і кава – пливуть в її руках до свекрушиної кімнати. Богдан супроводжує її іронічним поглядом: він не отримав належної порції емоцій. І чаю теж не отримав.

Над чорним кавовим озерцем у Надиних руках погойдується плямка пари. На мить здається, що це темний розчахнутий рот, у ньому біла піна, кипить, немов у казанку, от-от вихлюпнеться. Надя відганяє це видиво, аж головою струшує.

Лікар – сивий, з акуратними вусиками й коротко підстриженою борідкою. Рожеві пухкі руки, кругленькі окуляри. Він усіх називає Катрусями, і його самого всі називають Катрусею позаочі. Чи він знає про це?

Катруся з пацієнтками запанібрата. «Запанісестру», – подумки виправляється Надя. «Вся краса твоя чудо-ова у ме-ене на виду…» – наспівує він без слів, саму лише мелодію, наближаючись до крісла. Але Надя впізнає цю пісню, вона знає слова. От нахаба.

– Тек-тек-тек, – каже лікар за кілька секунд. – Нічого страшного, Катрусю, це алергія, банальна алергія.

– Алергія? – підводить голову Надя.

– На сперму. Можна вставати.

На вулиці Надя приходить до тями, зла на себе: трималась як дурне дівча. Ще й почала було виправдовуватися:

– Ми з чоловіком вже багато років разом, і нічого такого досі не траплялось… Яка ще алергія?

Лікар, не відриваючись від писання, позирав на неї поверх круглих скелець.

– На сперму алергія, – мов нерозумній дитині. – Не конче, кхе-кхе, вашого чоловіка.

У Наді мало не вихопилося: «Це як?» Дурна мантелепа. Богдану ще скажи, що дістала таку алергію, – у нього двох версій не виникне. Ясно, що загуляла.

– Де нині лазила? – зустрічав її з роботи, досить було затриматися бодай трошки. – Не нагулялася ще?

Краще б у неї справді хтось був.

Стосунки двох людей, чоловіка й дружини. Надя міркує про це на балконі, знімаючи висушену білизну: відчіпляє прищіпки, скидає речі в порепаний пластмасовий тазик. Ось конкретний випадок: Надя і Богдан. Що вона йому дає? Готує, пере, прибирає, спить із ним… Із кожним названим пунктом якась одежинка падає долі, така собі кісточка на рахівниці. Повне обслуговування він має, all inclusive. Духовні потреби? Про це не йдеться.

Що він їй дає? Шкарпетки одна за одною летять у купку шмаття. Нічого. Нічого? Ні-чо-го.

Що їй від нього потрібно?

Справді, від нього давно вже нічого не треба – аби не рухав.

Він довго над цим працював: тепер вона має на нього тотальну алергію. На його голос, ходу, спину, звички, одяг, запах і от на сперму – на все. На спогади, на майбутнє, на теперішнє. Умова задачки зрозуміла? Авжеж. Який із цього висновок? Яке буде рішення?..

– Надю! – гукає Тамара Федорівна. – Укол! Шоста година.

Коли в Тамари Федорівни стався інсульт, Богдан злякався, що залишиться сам-на-сам із бідою. Але скоро второпав: та ж навпаки! Отепер Надя буде надійно припнута до хати, бо хто-хто, а вона так не вчинить, не покине стару безпорадну жінку. І пустився берега. Штрикав іще дошкульніше. Навіть згадав і заходився закидати Наді за її перше кохання, насміхався. Це вже було занадто. Вона сама колись усе йому розповіла, з подробицями, як просив, – було з чого знущатися.

Кінчик ампули з хрустом відламується, сховавшись у жмутику вати. Голка поволі входить у скляне горлечко, набирає в шприц прозорої рідини. Надя робить усе автоматично, звичними рухами, навіть щось каже до Тамари Федорівни: «Поверніться, сьогодні в праву зробимо, на лівій суцільні синці…» А сама думає: хтось не зрозуміє проблеми – сварливий чоловік. Або сварлива жінка. Лише посвячені знають, як це нестерпно.

Галка розуміє, але реагує надто прямолінійно.

– Ти не здатна на вчинок! – закидає категорично. – Твоя проблема – невчинок! Ти нещасна! Усвідомлюєш це? Життя оминає тебе, ти лежачий камінь на його шляху. Чуєш? Твоя нездатність на вчинок, на дію робить тебе нещасною. Іди від нього!

– Куди? Просте запитання: куди?

– Та хоч до мене, – каже Галка. – Серйозно. Спочатку до мене, а далі буде видно.

Надя хитає головою: ні. Яке там до Галки! Куди? В її однокімнатну?

– Що ж робити? – запитує.

– Я б домовилася з ним, прагматично й цинічно, – каже Галка. – А як ні, то вбила би… Мій колись вхопився за кухонний ніж – і як рубане об стіл. А я теж за ніж – і до нього. Бачила б ти цей переляк! Вони хоробрі, коли поруч полохлива курка.