Галина Вдовиченко - Ось відкрита долоня [збірник]

– Ви з ЖЕКу? – запитала вона в газівника.

– Ні, – сказав він, – я просто майстер, приватний, ви мене не пам’ятаєте?

І вона згадала його. Він був у неї кілька тижнів тому, коли в кухні газом відгонило, Галка їй тоді допомогла, викликала фахівця.

– Не переймайтеся, я за свою роботу відповідаю, – сказав він.

Надя зателефонувала в музей: мовляв, буду пізніше. Ну так, вона сміялася з його жартів, а він кидав на неї особливі погляди й опускав очі, так дивився на неї, як тоді, у неї в кухні, але минулого разу вона цього не помічала, а тепер зауважила. Вона йому подобалася. Ні, не заохочувала його своїм сміхом, їй справді було весело. А коли, закінчивши й помивши руки, він зустрівся з нею очима, беручи від неї рушник, вона не відпустила його погляду, ковзнула долонею від його пальців вгору, під картату сорочку, під закочений на лікті рукав, і чоловік напружився, дав собі кілька секунд – переконатися в тому, що він справді відчуває на собі руки цієї жінки, і лише по тому притягнув її до себе й зашепотів жаркі безглузді слова.

Те, що було далі, оглушило й засліпило її. З-під гарячої навали відчуттів вона випірнула лише на мить, почувши чийсь наче схлип чи протяжний стогін. Власний. Вона ридала, налякавши свого єдиного в житті коханця, а той гладив її плечі, не розуміючи, чому плаче ця жінка, чому вона так плаче, якщо сама недвозначно дала зрозуміти, чого хоче.

Не мала що йому сказати. Вона ніколи навіть не пробувала дізнатися, що воно таке, про що торочить Галка; не відгукувалася на залицяння й погляди, сповнені зацікавлення, не переходила межі, яку сама собі накреслила. А це все, виявляється, не вигадки, не жіночі побрехеньки, це правда, воно існує. Тим часом як вона сама – сама! – прирекла себе на двадцять років життя з чоловіком, який ніколи не давав їй того, що цей незнайомець, якого вона бачила вдруге й востаннє.

Тепер вона знала відповідь на запитання: чому? Чому Богдан так буденно, так запекло знущався з неї? Він був неспроможний викликати цей вибух, землетрус, цунамі. Або був переконаний, що це вона неспроможна на відгук. Звісно, він знав, він, певно, мав із чим порівняти. І от нарешті в нього є підстави сказати те, що казав уже не раз про «зрадливу бабську сутність». Але Наді вже байдужі його слова.

Дядько в майстерні на неї навіть не глянув. Схилився, вислухавши прохання, над підмізинним пальцем її правої руки.

– Що ж ви себе до такого довели? Тепер хіба надфілем.

– Чим?

Мовчки показав трикутну вузьку пилку.

– То що, ріжемо? – поправив на носі розгойдані окуляри й нарешті підвів погляд. – Тримайте руку нерухомо.

Гострий інструмент, схожий на пилку для нігтів, здавалося, не зможе вчасно зупинитися. Та він не завдав їй болю, перстень розкрився й відпустив палець на волю.

– Точно на лом здаєте? Камінь можу вам віддати, нам камінь не потрібен, тільки метал.

Дядько підколупнув, натиснув – жовто око з чорною зіницею вистрілило в стіну й відскочило вбік із сухим коротким дзенькотом. Залетіло кудись під тумбу. Майстер, крехчучи, нахилився.

– Не шукайте, він мені не потрібен.

Надя потерла палець. Ця борозна, звісно, залишиться шрамом назавжди.

Звідкись із запилюженого кута кімнати, куди не сягають ні сонячний промінь, ні погляд, ні віник, ні ганчірка, дивилося в темряву ліве око крокодила. Вело жінку сходами з майстерні, тротуаром до світлофора, пішохідною «зеброю»…

P. S. Через рік Богдан одружився із секретаркою спілки, старою дівою, яка років десять подавала йому виразні сигнали небайдужості. Він видав книжку малої прози і страждав, бо ніхто її не помітив, ані словом не відгукнувся – ні добрим, ні злим. З’явилася тільки пафосна рецензія від курвого сина Марчака, яку вони писали разом.

Дружина виявилася крикливою й вимогливою, але Богдан із цим мирився, усе-таки це краще, аніж зверхнє мовчання Наді, він знав, що зверхнє, завжди відчував, ніхто не переконав би його у зворотному. Тамара Федорівна переважно лежала в лікарні, там у Марчака невістка працює, він допомагав прилаштувати стареньку й перевести в реабілітаційний центр. Трохи вдома – і знову в лікарню.

Галка вийшла заміж, живуть із сином в чоловіковому особняку за містом. У Галки нове захоплення – вічнозелені рослини, висаджує їх на колишньому городі вигадливими композиціями: ялівець, пахісандру, самшит, магонію…

У Галчиній квартирі живе Надя. Орхідеї на підвіконні, здебільшого білі, та є й рожеві, про які вона завжди мріяла. Перспективи з житлом наразі жодної. А от у музеї зміни: Надя очолила відділ західноєвропейського мистецтва, незабаром поїде на конференцію у Відень. Закордонний паспорт отримала, мову підтягує вже кілька місяців, тричі на тиждень ходить на курси німецької. Уже навчилася непогано розповісти про Йозефа Ґрассі та Мартіно Альтомонте. Щодо особистого життя – у пошуках. І шукатиме, аж поки знайде, принаймні намагатиметься. Сорок років – лиш екватор життя, як каже один новий знайомий, він своє сорокаріччя відзначив років із двадцять тому. Цікавий такий дядько. Вони сидять поруч на заняттях з німецької.