Галина Вдовиченко - Ось відкрита долоня [збірник]

Відпустку оформила по телефону, начальство пішло назустріч, повіривши, ніби від того дозволу чи заборони залежало, залишишся ти в лікарні або ні.

Перша ніч починалася, як дитячий страшний сон. Санітарка Люся завезла тебе поверхом нижче, випустила з ліфта в темний лункий простір із замкненими дверима операційних та маніпуляційних, показала, де світло вмикається, де закуток із дерматиновою кушеткою, – і металева клітка проскреготала вгору, залишивши тебе саму. Ніколи було по-справжньому злякатися: утома затягла в глибокий сон. Через кілька ночей ти почула, як у темряві коридору хтось ходить. На порожньому поверсі, крім тебе, нікого не було, вихід до парадних сходів під надійною клямкою, ти сама двічі мила ті сходи невідомо для чого, адже смітити там не було кому, і щоразу замикала той хід. Ключ від нього тримала сестра-хазяйка. Звідси, з цього поверху, вибратися можна було лише ліфтом, але він стояв десь вище, човном на припоні до ранку. Нічні кроки залишилися загадкою без розгадки. Можливо, це був привид старої лікарні?

З Анею ти познайомилася, коли тримала в одній руці відро з водою, а в іншій – швабру. Зайшла в порожню палату на вісім ліжок – прибирати. Дітей забрали на процедури, та не усіх, на ліжку сиділа дівчинка, зовсім крихітна. Вона була не в гуморі, скривилася й заплакала. Ще б не злякатися, коли раптом незнайома тітка з патиком та сірою шматою порушила її самотність!

Швабра повільно поповзла підлогою, залишаючи довгий вологий слід. «Морський катер рухається до острова. Утомлений мотор пчихає та покашлює, кхе-кхе». Дівчинка замовкла.

«Наближаюся до острова Матроська Тиша, – знову сказала ти. – Бачу людину на острові. Це, мабуть, один з тих матросів, що врятувалися після кораблетрощі… Зовсім юний матрос. Юнга! Зараз підійду поближче… Це дівчинка! Увага, маленька дівчинка!»

Швабра ковзнула під ліжко. Дівчинка не зводила очей з рухливої шмати на довгому патику.

«Обстежую грот біля берега, – доповідала ти комусь. – Чисто!.. Тут теж чисто! Обстежую акваторію довкола острова…»

Мала перехилилася, заглядаючи під ліжко, і знову заплакала. Тоді ти відставила швабру, помила руки – кран та раковина були в палаті – і сіла до малої. Вона відразу притулилася, і причина сліз стала зрозумілою. Під вільну фланелеву кофтинку хтось вдягнув на неї замалу нижню сорочечку, вузькі рукави перетиснули пухкенькі плечі. Дівчинці було боляче, а сказати вона про це не могла, бо ще не вміла говорити, лише вчилася.

Її майже ніхто не розумів, і ти спочатку теж губилася в дитячому ґелґотанні, із якого виокремлювалися наразі лише два слова: «Аня» та «мама». Мамою вона почала тебе називати майже відразу. Це сталося само собою, бо ти була її випадковою рятівницею, звільнила її від болю. Аня ходила за тобою хвостиком, не зводила з тебе променистих очей, наче ти не порохи витирала, а змахувала чарівною паличкою. Навіть коли прибирала в туалеті, вона трималася поруч, відганяй не відганяй. Ти йшла в сусідній корпус з якимсь завданням – а це було не менше як на півгодини, – Аня сідала біля ліфта навпочіпки, тулилася спиною до стіни. Вона мала дивовижну здатність чекати.

«Твоя Анька на тебе чекає!» – попереджали ще в ліфті. Виходила – і мала переможно викидала вгору руки: «Мама пийся!» – «Мама прийшла!»

Увечері, по роботі, ти читала дітям книжки – у спільному коридорі, біля вікна. Або вигадувала казки. Про врятованих після морської бурі матросів та острів Матроської Тиші. Про північну крижану кімнату з прозорими стінами й про дівчинку, що вміла витинати сніжинки. Діти стояли й сиділи навколо, іноді старші приходили послухати, влаштовувалися на низькому підвіконні – вірменка Ануш, спокійна й розважлива, як доросла, непосидючі хлопці-підлітки, один з Харкова, другий з Донецька. Обидві твої доньки на правах найближчих родичок ділили між собою кращі місця: спиралися на твої коліна, на ліве й на праве. І так, щоб ти не бачила, спопеляли одна одну поглядами суперниць, штурхаючися ліктями в боротьбі за територію, і часом копалися капцями. Менша не поступалася старшій у запеклому протистоянні.

Десь є той грубий зошит, у якому ти малювала олівцем та кульковою ручкою дітей відділення. Де той зошит? Малювала з одного підходу й не соромилася поглядів глядачів. Діти обступали, дивилася під руку. Іноді підбивали випадковим рухом, пізнавали одне одного, вигукували: «Це Віталька!» Віталька задоволено усміхався: «А це Ануш!» Чотирнадцятирічна дівчина прикривала очі довгими чорними віями: так, це я. Мешканці відділення на тих портретах були як у житті. Навіть трубочки були позначені, але невиразно, натяком, як тимчасова деталь. Ти так і не позбавилася страху, що через ті трубочки може статися якась прикрість, надто коли діти починали борюкатися, шарпали одне одного та бавилися в лови. А дуріли вони часом так, наче ніщо їм не заважало, не обмежувало їхніх можливостей. Вони давали собі раду з тими пристроями у ямці між ключицями, навіть примудрялися реготати та гукати одне до одного, умикаючи голос. Але часом їх можна було побачити біля вікна, з дорослим поглядом у недоступну, засипану снігом зиму.