Галина Вдовиченко - Ось відкрита долоня [збірник]

А може, нічого в цій історії взаємопов’язаного немає, а лише випадковий збіг обставин та подій, як завжди, коли відбувається щось важливе з нашими почуттями. Одне безсумнівно: відтоді ти знаєш, що можна всією душею любити чужу дитину.

Ти знала, що Аня не залишиться на Новий рік та Різдво в лікарні. Так воно й сталося. Лише сталося по-іншому: вона пішла своєю дорогою, а ви з донькою – своєю. Після її від’їзду ви затрималися у відділенні недовго. У якийсь з тих днів, коли москвичка Валя нагадала тобі: «Матьося-тіняня», тебе раптом осяяло: «Матроська Тишина» – Матроська Тиша! Ось що вона говорила. Чула ваші розмови з Валею, слухала твої казки, ось і повторювала цю назву. Але те, що для Валі означало тюрму та жах з дитинства, для малої Ані було казкою про острів порятунку та спокою.

Ти не знаєш, де зараз Аня і що з нею, ніколи й не намагалася дізнатися. Вона тепер доросла молода жінка. Якби почула ті два слова, вони б їй нічого не сказали. Матроська Тиша – і що з того?.. Про ті кілька місяців зі свого життя вона й поготів забула. Півтора року було дівчинці. Хто себе пам’ятає в такому віці? Їй і на думку не спало б, якби трапилася на очі ця історія, що це – про неї, про клаптик її життя в лікарні, на вулиці з особливою назвою. У чужомі місті.

Тоді навколо було тихо-тихо, біло-біло, як після великого шторму, усі шуми міста губилися у високих снігах, а до Нового року та Різдва залишалося лише кілька днів.

Бадьорий голос із кухні:

– На сніданок – швидкісний омлет! Знаєш, хто в нас найкращий виготовлювач омлетів?.. Угадай!

Малий не чує батька, завмер перед телевізором, колготки в руках – звик одягатися під мультфільми. «Стара відьмо, де ти сховалася? Виходь!» – погрожує писклявий голос з екрана.

– Зошити зібрав? – тато на порозі, фартух у руці.

– Зараз… – неохоче озивається малий.

– Негайно й вже, бо вимкну телевізора!

Хлопчик ще сидить деякий час набурмосений, зітхає й плентається збирати зошити.

– Завдання! – згадує він раптом. – Тату, завдання! Я забув виконати завдання!

– Ти ж казав, нічого не задавали! – тато знову поруч, мне фартух у руці, іншою гортає зошит, схожий на тоненький підручник з таблицями, схемами та малюнками. – Та-ак. Отже… Читаєш слова, викреслюєш усі літери «У», зрозумів? Слово, що утворилося, записуєш у вільні клітинки, от сюди, бачиш? Поїхали! Хто скоріше впорається – ти зі своїм завданням чи я з омлетом? Час пішов!

Із кухні заносить горілим.

– От дідько! – зривається з місця.

– Тату! Що таке СУУ— ЕС-ТРУ-А? – лунає йому навздогін.

Малий гризе кулькову ручку, пошепки повторює незнайоме слово. Що ж це таке?

У кухні щось з гуркотом падає на підлогу в супроводі батькового нерозбірливого бурмотіння.

– Повикидай до дідька всі «У»! – уже в увесь голос гукає він.

– Ага, – зрозумів малий, – так би й сказав, – і старанно повикреслював зайві літери.

«СЕСТРА», – вписав у рядочок з шести порожніх клітинок.

– А в мене брат, – сказав до себе.

Чотири слова: «СЕСТРА», «ВЕСЕЛКА», «ХЛІБ», «КНИЖКА». Усе! Зошит в течку – уроки зроблено!

А в кухні натомість справи не просуваються. Малий зрозумів це з порогу. Тато тримав у руках пательню, накрутивши собі на руку фартуха, – розділив виделкою омлет навпіл, підозріло приглядаючись до двох половинок.

– Сирий. Не пропікся. То підгорів, то не пропікся… – другий варіант швидкісного омлету летить у відро зі сміттям. – Слухай, а ти впевнений, що хочеш омлету?

– Ні, я не хочу омлету. Я хочу цукерок і канапку з сиром.

– То для чого всі ці тортури! – зрадів тато. – Вдаримо по канапках, бо щось з тими яйцями не те, сам бачиш. Якісь вони неправильні.

Тато одягався, не припиняючи розмовляти по мобілці. Малий спостерігав, як він просовує руки в рукави сорочки, зав’язує краватку, і все це – не випускаючи з рук телефона, перекладаючи його з долоні в долоню. Затискав його між плечем та вухом, защібаючи ремінь. Із гудзиками дав собі раду, поклавши телефона на стіл, – говорив, нахилившись, бо обидві руки були зайняті.

– Обов’язково на великому екрані! Обов’язково! Вона знає, вона вже робила цю презентацію, нагадай лише, щоб не забула наприкінці зібрати заповнені анкети. То все? До зв’язку? Чого сидиш?

Остання репліка призначалась малому, у того процес одягання зупинився на стадії штанів і светра.

– Так! – голос тата завібрував загрозливими нотками. – Куртку! Бігом! Хлопові п’ять років, а шнурівки дотепер сам не зав’язує, чекає на допомогу.