Галина Вдовиченко - Ось відкрита долоня [збірник]

Казала колись мама: щастя жінки – у її чоловіку. Як пощастить і зможеш втримати чоловіка біля себе – будеш як сир у маслі, а як ні – залишишся розвєдьонкою горопашною.

Колись Надя найдужче боялася самотності. Мамин вплив давався взнаки. Жінки без чоловіків здавалися їй обділеними, неповноцінними. Хоч який, казала в ній мати, а свій. Терпи. Може, він зміниться з часом. А що зі своїми тарганами, не перебільшуй: усе ж таки викладач, хоч і поет. Години на факультеті має, статті його публікують, гроші платять. І ті рядки його всім відомі, ті два рядки, ну як там… Ти знаєш які.

Чого ще від хлопа хочеш?

Десь так і Надя колись міркувала, підтакувала чоловікові, хоча мало в його роботі тямила. Писання, розуміла, діло нелегке, виснажливе. І рік, і два, і п’ять так тривало, нарешті замислилася: може, він такий запальний і недобрий, бо не йде йому те писання? А як не йде, то, може, і не треба?.. Може, колись друге дихання відкриється. Статті ж йому пишуться, і наче добре вдаються, чого ж так болісно реагувати на тривалий творчий ступор? Допише він колись ту книжку прози, про яку стільки років усім торочить, хай їй грець!

А воно що далі – то нестерпніше. Найбільше лякає, якою вона сама стає віднедавна в їхніх сварках, які чорні пасма душевної каламуті піднімаються з неосяжних глибин, викидаються назовні довгими отруйними язиками…

Галка каже: ніж такий чоловік, ліпше ніякого! Галка свого часу вчинила просто: Стьопку малого під пахву, валізу в руки – і тікати. Тепер вихваляється. Я, каже, з ким хочу, з тим і зустрічаюся, живу як хочу, а «подай-принеси» нехай деінде шукає. Про «половинку» й чути не бажає: я, мовляв, не половинка, не нуль цілих п’ять десятих, а самостійна одиниця. І таку ж повноцінну одиницю біля себе визнаю, якщо зустріну. А як ні, і так проживу, не кожній щастить.

– Один плюс один? – усміхається Надя.

– Точно, – погоджується Галка. – Наша бабська біда – безмежне терпіння. Але це не про мене, бо терпіла, поки могла, а як терпець урвався, поставила крапку. Навіть знак оклику. Мій екс тепер вільний, і я живу незалежна й суверенна.

У Галки хоч Стьопка є, уже в п’ятому класі малий, а в Наді немає дітей і, схоже, не буде. Сороківка на носі. Є мама і брат, який за дружину взяв жінку з двома дітьми, усі живуть у тій квартирі, де Надя виросла, ще одного малого чекають. Коли Наді через кілька місяців подружнього життя допекло, вона поскидала в сумку речі та й поїхала до мами тролейбусом, намагаючися розгледіти міський пейзаж за брудною шибкою. Вона тоді ще не вміла перемикати увагу, не знала, як це – не реагувати на гіркі слова. Та й брат тоді ще був неодружений – мала куди повернутися. Приїхала, подзвонила у двері. Мати щойно глянула в її запухле від сліз обличчя – усе зрозуміла.

– Він тебе б’є? – запитала.

– Ні.

– П’є?

– Та як усі…

– То вертайся назад, – сказала мама. – Іди, жінко, до свого чоловіка. Ти тепер заміжня, повертайся.

Чоловічий кандидатський мінімум у материнському розумінні: аби не пив і не бив. Богдан його успішно склав, раз і назавжди.

Мати була переконана, що пияцтво і рукоприкладство – єдина причина піти від чоловіка.

– А словесні знущання?

– Так це ж лише слова. Відправ його тією ж дорогою, доцю! Вони розуміють, коли до них їхньою ж мовою. Обмінялися люб’язностями – та й по всьому.

Надя посьорбувала тоді чай у маминій кухні, жувала млинці, не відчуваючи смаку. В її переказах усе й справді виглядало надуманим та перебільшеним. Насміхається? Це такі жарти, запевняла мати, він жартує, доню. Критикує? Хоче тебе вдосконалити, доладнати до себе, що тут такого? Голос підвищує, коли друзі приходять? Хоче показати, хто в хаті господар. Ревнує? Ревнує, отже, любить. Притретеся, доню. Терпи.

Матері було з ким порівняти. Вітчим, коли випивав, розпускав руки. Штурхав, бив кулаком об стіл, трощив посуд… Протверезівши, просив пробачення й купував цукерки – обом, бо діставалося й матері, і Наді. Він з’явився в житті дівчинки, коли їй було дванадцять, і пішов, коли ще чотирнадцяти не було. Ненавиділа його, п’яного, дурного – аж сльози закипали під повіками. Кляла його, щоби під землю провалився, не повернувся додому, зник, розтав, щоб і сліду не лишилося. Пам’ятає себе, як тремтить від огиди й безсилля. Сусіди не раз викликали міліцію. Незворушні чоловіки в зім’ятих одностроях забирали вітчима – лякали, штрафували, відпускали. Він від тих церемоній ще більше лютився. Куди було звертатися? У кого просити допомоги?