Галина Вдовиченко - Ось відкрита долоня [збірник]

Вітчим спився, звільнив їх із матір’ю і молодшим братом від своєї безглуздої присутності. Надю пересмикувало від найменшої згадки про нього, від страшних думок, що нуртували колись у її дитячій голові, від сліпучої ненависті, якою тоді захлиналася. А мати з року в рік згадувала його дедалі тепліше, додавала нові й нові подробиці до незнаних сторінок життя непоганого насправді чоловіка, який буцімто дбав про неї та дітей, але ховав свої почуття від сторонніх.

Саме від матері Надя колись почула: Богдан упадає за тобою як ніхто, такий, доню, буде ноги мити й воду пити. Надю від тих слів мало не знудило. Вона все уявляла буквально. Лише Галка, тоді однокурсниця, пхикала: запам’ятай, Надін, хто сам принижується, той іншого принижуватиме при нагоді, це взаємопов’язано. Що Галка правду каже, Надя невдовзі переконалася, і то не раз і не два. Богдан вивищувався її коштом. Притискав додолу, немов на ослінчик ногами ставав, хоч так намагався піднестися. Наснажувався енергією її розпачу. Отаке воно на ділі виявилося, те «ноги мити – воду пити». Яка ж бридка приказка, бр-р.

Думки про домашні негаразди лягали тінню під очима, відбивалися на обличчі печаткою самотності. Уважний гляне – зрозуміє: щось гризе людину, не дає їй радіти життю. Надя сміялася лише поза домом, геть забула, як воно – реготати разом із Богданом. Тільки за порогом настрій злітав угору. Виходила з під’їзду жінкою невизначеного віку – у музей приходила молодицею з розпашілими від ранкового повітря щоками, з блиском в очах. Мала здатність відновлюватися за лічені хвилини. Часом їй видавалося, що все ще попереду…

А вдома все поверталося на круги своя. Богдан не шукав причини для докорів, розкидався ними досхочу без усяких підстав. Претензії, контроль і ревнощі. Тріада домашнього вжитку. Може, і вдавав, ніби ревнує, аби лише гримнути дверима й завіятися бозна-куди: така, мовляв, реакція на твої походеньки, жінко. Ти так – і я так. Око за око.

Не про такі стосунки в сім’ї вона колись мріяла, а отримала зрештою шлюб-поневолення, шлюб-приниження. По кількох роках спільного життя стало зрозумілим, що час розійтися, та вже не було куди повернутися, де притулитися. Невдовзі свекруха злягла – і Надя відчула себе собакою на ланцюзі. У глухому куті. Нема куди йти, нема на кого хвору залишити.

Телефонний дзвінок. Олег. Вона й не пригадає, коли востаннє з ним розмовляла, але відразу впізнала жартівливу інтонацію. Відповідала стримано, бо знала: Богдан дослухається. Не могла, однак, упоратися зі своїм голосом, живим, теплим голосом. Звідки й узялося це тепло. Апатія вивітрилася, бляклість відступила. Хоч як намагалася, не зуміла додати байдужих ноток – ну що з тим голосом удієш.

– З ким ти? – Богдан у дверях. – Що знову за діла?

Вона намагається казати в трубку що завгодно, перебиває співрозмовника, аби самій говорити, глушити голос за спиною, ті Богданові запитання й коментарі, аби лише Олег, їхній із Галкою колишній однокурсник, не чув, що тут вигукує її чоловік. Шкода, так хотіла потеревенити з приятелем, почути його новини, посміятися з його жартів.

Вона в коридор – Богдан за нею, вона до Тамари Федорівни – той услід.

– Гаразд, – голос у слухавці. Зателефоную завтра, або ти мене набери. Коли зможеш.

Почув Олег їхню словесну шарпанину, усе зрозумів.

– Це той твій?.. – розходиться Богдан, не зважаючи на Тамару Федорівну.

Старенька намагається підвестися, навіщось шукає на тумбочці свої окуляри.

– Той, що по головах видряпався нагору?

– Що таке знову? – у Тамари Федорівни тремтить рука, лікоть намацує в заглибині подушки опертя, геть не тримає невагомого тіла.

– Заткайся! – зривається Надя на крик.

Та спершу встигає кинути оком на екран мобілки, переконатися, що вийшла з розмови, що Олег її не почує. Навіть дивується своїй обачності. А тоді вже розходиться на повну, як та бабега на базарі, що не дасть собі в кашу наплювати:

– Стули свій чорний писок! Хто видряпався нагору? По чиїх головах? Що ти знаєш про моїх знайомих? Що ти знаєш про них? Ти! Недооцінений! Нереалізований! Ти вмієш тільки заздрити й патякати дурниці! Усіх звинувачувати у своїх невдачах! Усіх, тільки не себе! Заткайся нарешті, кажу тобі, чуєш!

Богдан стоїть як громом побитий. Сапнув повітря, щоб відповісти, та й застиг, слова не вимовивши, – голова відхилена назад, в очах безмежний подив. Є чому здивуватися: з безмовної дружини просто на його очах вибирається потвора, шурхотить роговою лускою. Надя зараз так і почувається – безжальною рептилією. Вона так довго була в ролі жертви, так призвичаїлася терпіти безпідставні кпини, що тепер чітко знає, куди, захищаючись, бити. Чоловікові больові точки їй добре відомі: безталанність, неспроможність, безсилля. Вона теж уміє бути жорстокою – донедавна тиха й покірна Надя. Не знала би, на що здатна, якби не Богдан.