Галина Вдовиченко - Ось відкрита долоня [збірник]

– Сину! – скидається Тамара Федорівна. Оголена рука вже не тремтить, шкіра – пожмаканий обгортковий папір. – Не слухай її! Ти талант, сину! Твій «Мангал» – найкраще з усього, що я читала!

– Що ти-и ще тут верзеш! – Богдан виходить зі ступору, наче втішений нагодою перекинути злість на іншу. Нахиляється до матері, кричить їй в обличчя, немов до глухої. – Моя поема називається «Монгол»! Скільки можна торочити! Коли ти нарешті запам’ятаєш? «Монгол»! От дідько!

…Сниться Наді: вона в колі людей, усі сидять на стільцях, дивляться на неї: кажи, мовляв, твоя черга.

– Чому я?.. – лякається вона. – Я ж не просилася до слова. Я нині тільки слухаю.

– Наразі не про вас ідеться, – переглядаються присутні. – Ми тут висловлюємося щодо історії Олега. Що ви скажете про почуте?

Надя погоджується говорити, вона звідкись знає, чим щойно ділився з усіма Олег. Вона має що сказати.

– Розумію його, – каже Надя. – Його історія така інтимна й така болюча, вона тягнеться за ним, наче… крокодилячий хвіст. Розумієте, про що я?

Усі ствердно кивають: аякже! розуміємо! Олег теж киває: крокодилячий хвіст, так і є.

– Тому він так і реагує на подразники, – Надин голос міцнішає завдяки загальній підтримці. Мені знайоме це відчуття, провадить вона далі. – Може, того хвоста ніхто не помічає, а ти знаєш, що він у тебе є. Виріс, сантиметр за сантиметром, довгий, м’язистий, дужий. А тоді в якийсь момент, коли відчуваєш небезпеку, коли на тебе нападають, або треба випередити напад – таке теж трапляється, – або коли тобі лише здалося, що на тебе зараз нападуть, ось тоді твій хвіст нагадує про себе, наливається міццю і – бац! Б’єш нападника. Сильно. Н-на! Крокодил тільки так може реагувати. Бий першим, поки сам не дістав.

Олег сумно дивиться на неї, мовчить. Це якийсь інший Олег, нарешті Надя приглядається, це не той, якого вона сподівалася побачити, та й вона якась інша, наче й не вона, із тими міркуваннями про хвіст крокодила.

Ринуть потоки води, витягують своїм шумом зі сну в сіру імлу ранкової кімнати. У коридорі світиться, з туалету затягує цигарковим димом. Богдан курить у вбиральні, шурхотить газетою чи сторінками книжки, покашлює. Знову спускає воду.

Надя сідає на ліжку, ставить ноги на підлогу. Усе одно прокидатися час. Що за чоловік їй наснився? Олег не Олег. Сто років про нього не згадувала до вчорашнього дзвінка, а тут наснився, ще у якійсь групі психологічної допомоги, чи де вони щойно були?

Пояс флісового халата м’яко обхоплює стан. Заношені дерматинові капці холодять ступні, давно треба купити нові, теплі, м’які, та все не до того. Надя йде в кухню, черкає сірником, газ спалахує під чайником блакитною квіткою. Далі буде так. Богдан ввійде і скаже якусь гидоту замість «доброго ранку». У когось ранкова гімнастика, а в Богдана підзарядка від жінчиного роздратування. Мусить добути свіжу порцію. Йому конче треба викликати спалах емоцій, байдуже, яких, аби сильних. А найкраще, аби вона зірвалася на крик, або на брутальність, або на одне й друге. Віднедавна Богдан провокує дружину на бурхливу реакцію. Уже не дивується її грубощам, навіть чекає на них. Тоді з його обличчя на кілька хвилин спадає гримаса невдоволення, в очах розливається полегкість…

Дурепа! Вона роками не могла второпати, що йому оця вранішня словесна шарпанина потрібна, як рослині вода, як їй самій – горнятко міцної кави. Плакала, щедро підгодовуючи його своїми емоціями. А тепер вона інша, сама вирішує, чим відповісти. Її воля – кинути йому поживи чи проігнорувати запит. Тепер вона спокійна, як… крокодил. Так і є. І хвіст вона має, аякже! Виростила нарешті, навчилася бити навідліт. Що вона від того відчуває? Що відчуває… Саме зараз – радше, сум. А далі буде видно.

Шипіння води під кришкою чайника переходить на високий регістр, от-от зірветься на свист. Богданові кроки в коридорі. «Раз, два, три», – рахує Надя. Подумки оголошує, наче конферансьє: «А тепер – гидота! – І навіть злегка посміхається. – Богдане, де твоя ранкова порція помиїв? Ну ж бо, чужинцю, кажи вже свій текст, твої звички відомі мені, наче власні». І він слухняно відгукується на запрошення.

– Що це смердить? – човгає до холодильника. – Чи це від тебе?

Нахиляється, обнюхує її. Опустивши очі, Надя бачить його залисини: блазень схиляється перед королевою. Тоді випростується й виголошує, ніби констатує очевидне:

– Мужиком тхне. Згірклою спермою, учорашньою. Шльондра.

Дужий хвіст напружується й вистрілює щосили, збиваючи Богдана з ніг, викидаючи його за вікно. Злітає сполохана хмара вороння, а він уже борсається у верховітті ясена, на рівні сьомого поверху, і гілка під ним загрозливо вгинається. Жах в очах, безладне совання руками в пошуках опертя. Гілка тріщить, ламається сухо – наче постріл. І… крокодилячий хвіст розбиває це видиво на друзки. Влучний удар у кегельбані розносить складену з кеглів фігуру. Шторка опускається. На сьогодні все. До вечора. Чайник кипить.