Джоджо Мойес - Після тебе

— Приїзди до мене в гості. Правда. Давай, — запросила я. — Я поведу тебе на танці в клуб — я була в одному такому. А Тома залишимо в мами.

Моя сестра розреготалась. Я зачинила двері машини та завела двигун.

— Ага, вже повірила. Ти — і на танці? Та не розказуй тут.

Я вже від’їжджала, а вона ніяк не могла вгамувати сміх.

Через шість днів я повернулася з вечірньої зміни та опинилась у клубі у власній вітальні. Піднімаючись сходами, замість звичної тиші я почула сміх десь далеко та неритмічні удари музики. Я підійшла до дверей, на якусь мить завагалася — може, це я перевтомилась, і мені здається? — і відчинила їх.

Мене окутало запахом трави. Запах був таким сильним, що я інстинктивно затамувала подих. Я повільно підійшла до дверей у вітальню, відчинила їх і заклякла, не в змозі повірити власним очам. У напівтемній кімнаті на моєму дивані лежала Лілі у спідниці, задраній кудись до пупа — вона якраз підносила до губ погано скручений косяк. На підлозі сиділи двоє юнаків, притулившись спинами до дивана — наче два острови в океані алкогольного сміття, порожніх пакетів з-під чіпсів та упаковок з фастфуду. На підлозі також сиділи дві дівчини віком десь як Лілі. Одна з них — із волоссям, зібраним у хвостик, — повернулася до мене та глянула, немов питала: «А ти що тут робиш?» Музичний центр гупав на всю. Повні попільнички та кількість бляшанок з-під пива дали мені зрозуміти, що вечір був довгим.

— О, приві-і-і-іт, — помітила мене Лілі.

— Що ти робиш?

— А, ну ми гуляли. І пропустили автобус. Тому я подумала, чому б нам не завалитися сюди. Ти ж не проти?

Я була така ошелешена, що ледь могла щось сказати.

— Взагалі-то, я проти.

— О-оу. — Вона захихотіла.

Сумка впала в мене з руки та гупнула об підлогу. Я окинула оком міське сміттєзвалище навколо мене, що колись, вочевидь, було вітальнею.

— Вечірку закінчено. У вас п’ять хвилин, щоб прибрати весь цей гармидер та забратися звідси.

— Господи, я так і знала, що ти будеш скиглити! Гр-р! Так і знала . — Вона театрально впала назад на диван. Голос у неї був нечіткий, наче під… під чим? Наркотиками?

Я чекала. Обидва хлопці якусь довгу напружену мить дивилися на мене, роздумуючи, чи їм уставати. Одна з дівчат гучно цокнула язиком об зуби.

— Чотири хвилини, — повільно сказала я. — Я рахую.

Можливо, моя праведна злість надала мені якогось авторитету, а може, вони просто були не такі сміливі, як здавалися. По одному вони всі встали та проскочили повз мене до дверей. Останній хлопець напоказ підняв руку та впустив банку пива на підлогу — воно бризнуло на стіни та килим. Я ногою захряснула за ними двері. Коли я повернулася до Лілі, мене вже трусило від злості.

— Що, чорт забирай, ти тут улаштувала?!

— Господи, та я просто запросила кількох друзів…

— Лілі, це не твоя квартира. Ти не можеш водити сюди якихось людей, коли за… — Раптом я згадала те дивне відчуття, що щось наче не так удома. Десь із тиждень тому. — Господи, ти це й раніше робила? Минулого тижня? Ти привела сюди людей — а потім спровадила їх до мого приходу…

Лілі, похитуючись, устала, обсмикнула спідницю та провела пальцями по волоссю, продираючи його. Підводка для очей розмазалась, а на шиї красувався синяк чи, може, засос.

— От ну чого треба через кожну дрібницю підіймати такий галас? Це ж просто люди.

— У мене вдома.

— Це складно назвати домом, погодься. У тебе немає ані меблів, ані чогось особистого. У тебе навіть картин на стінах немає. Це… це просто гараж. Гараж без машини. Якщо чесно, то є заправки більш затишні за твою квартиру.

— Не твоє діло, що я роблю зі своєю квартирою.

Вона гикнула та помахала рукою перед губами.

— У-у, кебаб…

Потім пішла на кухню та почала відчиняти шафи в пошуках склянки. Налила води й залпом осушила повну склянку.

— У тебе навіть телевізора нормального немає. Я взагалі не знала, що в людей і досі є вісімнадцятидюймові телевізори.

Я почала збирати бляшанки в пакет.

— То хто вони такі?

— Та я не знаю. Просто якісь люди.

— Ти не знаєш?

— Ну, друзі. — Голос у неї був сердитий. — З клубу.

— Ти познайомилася з ними в клубі?

— Ну, у клубі. Бла-бла-бла. Ти наче спеціально зараз тугодумиш. Вони друзі — я познайомилася з ними в клубі. Так роблять нормальні люди, розумієш? Заводять друзів і тусують з ними.

Вона жбурнула склянку в раковину — почулося, як тріснуло скло, — і ображено вийшла з кухні. У мене серце кудись упало. Я кинулась у свою кімнату й відчинила верхню шухляду. Тут серед шкарпеток я почала шукати маленьку скриньку, де тримала бабусині ланцюжок та обручку. Спинившись на мить, я глибоко вдихнула. Вона тут — я просто не бачу її, бо надто панікую. Вона тут. Звісно, десь тут. Я почала викидати речі з шухляди, перевіряючи кожну шкарпетку.