Джоджо Мойес - Після тебе

— Вони заходили сюди? — закричала я.

У дверях з’явилася Лілі.

— Хто?

— Твої друзі. Вони заходили в мою спальню? Де мої коштовності?

Лілі трохи наче протверезіла.

— Коштовності?

— О, ні. Ні. Ні. — Я повисовувала всі шухляди та почала викидати все на підлогу. — Де вони? Де мої гроші, що я складала про всяк випадок? — Я повернулася до неї. — Як їх звали? Хто вони такі?

Лілі принишкла.

— Лілі!

— Я… я не знаю…

— Як це ти не знаєш? Ти ж сказала, вони твої друзі.

— Просто… просто друзі з клубу. Мітч. І… Ліза і… я не пам’ятаю.

Я побігла до дверей, проскочила коридор та кинулась униз сходами. Чотири прольоти. Поки я добігла до вхідних дверей, на вулиці вже нікого не було — тільки пізній автобус на Ватерлоо повільно плив темною вулицею.

Важко дихаючи, я так і стояла в проході. Потім заплющила очі, щоб не дати сльозам котитися з очей, та зіперлася руками в коліна. Я втратила бабусину каблучку та красивий золотий ланцюжок із маленькою підвіскою, які вона носила, коли я була зовсім мала. Я більше ніколи їх не побачу. У нас і так було небагато речей, що можна було передати нащадкам, а я і ті втратила.

Я повільно піднялася сходами назад.

Лілі стояла в коридорі.

— Пробач, — тихо сказала вона. — Я не думала, що вони вкрадуть твої речі.

— Іди геть, Лілі, — мовила я.

— Вони були наче такими милими. Я… мені треба було подумати…

— Лілі, я тринадцять годин була на роботі. Мені зараз треба зрозуміти, що вони вкрали, — і потім я ляжу спати. Твоя мати вже повернулася — їдь додому.

— Але я…

— Ні. Досить. — Я випростала спину й перечекала момент, коли в мене перехопило подих. — Знаєш, у чому різниця між тобою і твоїм татом? Він був найнещаснішою людиною у світі — але він би ні з ким так не вчинив.

У неї був такий вигляд, наче я дала їй ляпаса. Та й байдуже.

— Я більше не можу, Лілі. — Я витягла з кишені банкноту у двадцять фунтів. — Це на таксі.

Вона глянула на банкноту, потім на мене. За мить глитнула, провела рукою по волоссю та повільно пішла у вітальню. Я зняла куртку й глянула на своє відображення в дзеркалі над комодом — бліда, страшенно втомлена, розбита.

— І ключі залиш.

На мить повисла тиша, потім почувся дзвін ключів, що впали на стіл на кухні. Клацнув замок вхідних дверей — і все, вона пішла.

«Вілле, я облажалася».

Я підтягла коліна до грудей та спробувала уявити, що б він сказав, якби мене бачив. Але чомусь у моїй голові не лунав його голос — і це мене тільки ще більше засмутило.

«Що ж тепер робити?»

Я не могла залишатись у квартирі, яка мені дісталась у спадок від Вілла. Відчуття було таке, наче вона була просякнута моїми невдачами. Приз, який я не змогла заслужити. Як можна перетворити на дім житло, яке дісталося тобі в результаті купи неправильних рішень? Треба продати цю квартиру та вкласти гроші в щось інше. Але де ж я буду жити?

Я подумала про свою роботу. Мій шлунок стискало наче лещатами щоразу, коли я чула ті «Кельтські сопілки», навіть по телевізору. Річард постійно змушував мене почуватися непотрібною та нікчемною.

Потім подумала про Лілі й відчула ту важку тишу, коли знаєш, що у твоєму домі немає і не буде нікого, крім тебе. На мить я задумалася, де вона зараз, — а потім прогнала цю думку.

Дощ ущухав, немов вибачався. Наче погода й сама не знала, що ж таке на неї найшло. Я одяглася, пропилососила квартиру та винесла мішки зі сміттям. Потім пішла на квітковий ринок — більше щоб зайняти себе чимось. «Завжди краще зайвий раз вийти з дому», — казав Марк. Може, мені стане краще в метушні Коламбія-роуд із її яскравими квітковими кіосками, між якими неквапливо гуляють покупці. Я приліпила на обличчя усмішку, купила в Саміра яблуко (він злякався: «Ти що, під наркотою, дівчино?») та занурилась у море квітів.

У маленькій кав’ярні я взяла собі кави та стала коло спітнілої вітрини спостерігати за життям ринку, намагаючись не звертати уваги на той факт, що я єдина, хто був тут сам. Потім пройшла крізь ринок по всій його довжині, вдихаючи вологий запаморочливий запах лілей та милуючись красою бутонів троянд і півоній з ніби скляними краплями дощу на пелюстках. Купляючи собі букет жоржин, я почувалася, наче персонаж із реклами: самотня дівчина втілює свою мрію в Лондоні .

Обережно вмостивши букет на руку, наче дитину, я попрямувала додому. Довелося докласти максимум зусиль, щоб не шкутильгати. У голові ніяк не вщухало «Кого ти намагаєшся надурити?»