Джоджо Мойес - Після тебе

— Наша Катріна розумничка. Якщо вам колись знадобиться допомога бухгалтера — вона та, хто вам потрібний.

— Матиму на увазі. — Річард кинув оком у мій бік.

Я глянула на годинник. За чверть дванадцята. У грудях щось стрепенулося.

— Ти як, серденько?

Мамі треба віддати належне: від неї нічого неможливо приховати.

— Усе добре, мамо.

Вона стиснула мою руку.

— Я так пишаюся тобою. Ти ж знаєш це, правда? Ти багато чого досягла протягом цих кількох місяців. Я знаю, як важко тобі було. Поглянь! Я знала, що він прийде! Ось і він, серденько.

Ось і він. На голову вищий за всіх інших. Обережно просувається крізь натовп, затуляючи рукою живіт на випадок, якщо хтось у нього вріжеться. Я побачила його раніше, ніж він мене, — і на обличчі засяяла радісна усмішка. Я енергійно замахала йому, і він кивнув.

Мама усміхнулася до мене.

— Хороший хлопець.

— Знаю.

Вона довго на мене дивилася — з гордістю в очах і ще чимось, що я не змогла зрозуміти.

— Ну добре. — Вона злізла з барного стільця. — Тобі вже час вирушати назустріч пригодам.

Я залишила батьків у барі. Так було простіше — не будеш же розводити емоційні прощання в присутності людини, яка може цитувати цілі абзаци з інструкції для працівників. Сем перекинувся кількома словами з моїми батьками — тато іноді видавав звуки, схожі на сирену. Річард спитав, як гояться його рани, і нервово розсміявся, коли тато пожартував, що справи в Сема точно кращі, ніж у мого колишнього хлопця. Після цього татові довелося переконувати Річарда, що він не мав на увазі ту історію з «Диґнітас». Словом, Річард уже дочекатися не міг, коли я нарешті піду.

Вивільнившись із маминих обіймів, ми мовчки пройшли проходом, тримаючись за руки. Я щосили намагалась ігнорувати те, що в мене страшенно калатає серце і що батьки точно дивляться нам у спину. Я запанікувала. Якби тільки в нас було трохи більше часу…

Він поглянув на годинник, а потім на табло відльоту.

— Ну, тобі вже час. — Він вручив мені мою маленьку валізу на колесах. Я глянула не неї та вичавила з себе усмішку. — Маєш гарний вигляд як для подорожі.

Я подивилася на свою леопардову сорочку з окулярами у стилі Джекі О [54] Великі круглі сонцезахисні окуляри. в кишені на грудях.

— Думала одягтися, як заможні туристи 70-х…

— Тобі личить. Непогано як для заможного туриста.

— Ну що, побачимося за місяць? Кажуть, там непогано восени.

— Завжди буде непогано. Господи, нормально, непогано — ненавиджу ці слова. Непогано .

Я глянула на наші руки з переплетеними пальцями. Хотілося запам’ятати його дотик — наче мені треба буде складати якийсь іспит із відчуттів. Мене охоплювала дивна паніка, бо він дедалі сильніше стискав мою руку.

— Нічого не забула? Паспорт? Талон на посадку? Адресу будинку?

— Натан зустріне мене в аеропорту.

Страшенно не хотілося його відпускати. Я була наче божевільний магніт, якого тягло в різні боки. Якісь пари йшли на посадку разом — разом назустріч пригодам. А хтось, як і ми, зі сльозами тримався за руки. Він теж роздивлявся людей навколо. Потім ніжно притис мої пальці до губ та відпустив.

— Уже час.

Хотілося сказати безліч усього — та я не знала як. Я підійшла та поцілувала його — так, як усі цілуються в аеропортах: довго й відчайдушно, щоб запам’яталося на тижні та місяці. Тим поцілунком я намагалася передати йому, як багато він означає для мене. Що саме він — відповідь на те питання, якого я навіть ніколи собі й не ставила. Я намагалася вкласти в це свою вдячність за те, що він хотів, аби я була собою, і за те, що хотів цього більше, ніж того, щоб я лишилася. Насправді ж із того поцілунку можна було зрозуміти хіба тільки те, що я випила дві чашки кави й не почистила зуби.

— Бережи себе, — сказала я. — Не квапся виходити на роботу. І не будуй там нічого поки що.

— Завтра приїде мій брат — займатиметься стінами.

— Коли повернешся на роботу — обережніше. Ти абсолютно не вмієш уникати ситуацій, у яких тебе можуть підстрелити.

— Лу, все буде добре.

— Я не жартую. Коли я приїду в Нью-Йорк, напишу Донні — вона буде відповідати за те, щоб із тобою нічого не сталося. Ну або ж попрошу твого начальника перевести тебе на роботу в офісі. Або відправити кудись на північ Норфолку, де ніколи нічого не відбувається. Або нехай видають куленепробивні жилети. До речі, ніхто про це не думав? Думаю, я б могла прислати тобі з Нью-Йорка…

— Луїзо. — Він заправив за вухо моє пасмо.