Джоджо Мойес - Після тебе

— Думаєш, Джозі лишила б її саму доглядати діда?

— Ти ж не маєш на увазі, що…

— Ну, хто його знає… Вона один раз це зробила. Врешті-решт…

Мої щоки горіли червоним. Монетки посипалися на стійку. Дідусь повторював «дітичні, дітичні» здивованій дівчині, яка ніяк не могла втямити, у чому жарт. Я потягла його за рукав:

— Ходімо, дідусю. Нам уже час.

— Дітичні, — спробував він знову пожартувати.

— Добре, — м’яко відповіла дівчина.

— Будь ласка, ходімо. — Мені було жарко, голова крутилася, наче я ось-ось знепритомнію. Вони, мабуть, і далі мене обговорювали, але в мене у вухах стояв такий дзвін, що я майже нічого не чула.

— Бувайте, — сказав він.

— До побачення, — відповіла дівчина.

— Добра, — зауважив дідусь, коли ми вийшли на вулицю. А потім глянув на мене: — А чого ти плачеш?

Коли маєш якийсь стосунок до катастрофи, є певні аспекти, про які не відразу дізнаєшся. Спочатку думаєш, що доведеться боротися лише з наслідками самої катастрофи: постійні спогади, безсонні ночі, бажання знов і знов прокрутити все те в голові чи сказати те, що мала сказати тоді. А також думки про те, чи змінилося б щось, якби ти вчинила хоч трохи інакше.

Мама казала мені, що моє життя зміниться назавжди, якщо я буду там, коли Вілл помре. Але я думала, що вона має на увазі мій психологічний стан. Що мені доведеться навчитися боротися з горем, безсонням, незрозумілими спалахами гніву та постійним внутрішнім діалогом з тим, кого немає. Але пізніше зрозуміла, що річ не тільки в мені. Тепер, в еру технологій, я назавжди лишуся «тією» людиною. Навіть якщо зможу викреслити з пам’яті всю ту родину, мені все одно ніколи не дозволять відокремити себе від смерті Вілла. Моє ім’я буде пов’язане з цим, аж допоки існують екрани та пікселі. Люди будуть мене засуджувати на підставі якихось поверхневих відомостей або й узагалі без підстави — і я нічого не можу з цим вдіяти.

Я коротко підстриглася, змінила стиль одягу. Усе, що виділяло б мене з натовпу, я запхала глибоко в шафу і стала одягатися, як Тріна, — у прості футболки та джинси. Тепер, коли я читаю в газетах історії про касира, який украв купу грошей з банку, чи про жінку, що вбила свою дитину, чи про брата, який зник, я не здригаюся від жаху, як колись. Тепер мені стає цікаво, яка ж там насправді була історія, поки журналісти не пофарбували її в чорно-біле.

Я відчуваю дивну спорідненість із цими людьми. Бо я тепер теж заплямована. Весь світ про це знає. І, що гірше, я теж про це дедалі більше дізнаю`ся.

Я заховала під шапочку все, що лишилося від мого темного волосся, одягла темні окуляри та пішла в бібліотеку, докладаючи максимум зусиль, щоб приховати шкутильгання, хоча в мене аж щелепу зводило від концентрації.

Прямуючи до архіву місцевих газет, я пройшла повз групу малюків, що співали пісні в дитячому кутку, потім повз кількох мовчазних любителів генеалогії, які намагалися довести, що мають зв’язок із королем Річардом III. Серпень 2009-го знайти було неважко. Глибоко вдихнувши, я розгорнула підшивку десь посередині й побачила статтю:

Тутешній мешканець скінчив своє життя у швейцарській клініці

Родина Трейнорів просить поважати їхнє право на приватність у «важкі часи»

35-річний син Стівена Трейнора, доглядача Стортфолдського замку, обірвав своє життя в клініці «Диґнітас» — неоднозначному центрі евтаназії. Містер Трейнор залишився квадриплегіком після дорожньо-транспортної пригоди, що сталась 2007 року. У клініку він, як стало відомо, вирушив разом зі своєю родиною та доглядачкою, 27-річною Луїзою Кларк, яка також мешкає у Стортфолді.

Поліція наразі розслідує обставини смерті містера Трейнора. Наші джерела повідомляють, що причин для судової справи не знайдено.

Батьки Луїзи Кларк, Бернард і Джозефіна Кларк, які мешкають на Ренфрю-роуд, відмовилися від коментарів.

Каміла Трейнор, мировий суддя, після самогубства сина відмовилася від своєї посади. Джерела повідомляють, що ця робота стала для неї «нестерпною».

А далі було воно. Обличчя Вілла. Він дивився на мене з фотографії в газеті. Його дещо саркастична посмішка, відкритий погляд. Мені на мить перехопило подих.

Смерть містера Трейнора обірвала його успішну кар ’ єру в Сіті, де його знали як безжального бізнесмена й талановитого скупника компаній. Учора його колеги прийшли висловити свою …

Я згорнула газету. Мені знадобився якийсь час, щоб опанувати себе, і потім я підвела обличчя. Бібліотека навколо мене тихо гула своїм життям. Малеча співала невпопад пронизливими голосами — навколо радісно плескали в долоні їхні мами. За моєю спиною бібліотекарка sotto voce [10] Пошепки ( італ .). обговорювала з колегою найкращий рецепт тайського карі. Коло мене чоловік водив пальцем по давньому виборчому списку та бурмотів прізвища: «Фішер, Фіцґіббон, Фіцвільям…».