Джоджо Мойес - Після тебе

Але зовнішній світ повільно підповзав до мене все ближче. Я чула, як сусіди розпитували мою маму, коли та розвішувала білизну:

— Так що, твоя Лу вдома?

— Вдома, — нехарактерно коротко відповідала мама.

Я помітила, що стала уникати кімнат, з яких видно замок, — але все одно знала, що він там. І в ньому живуть люди, які дихають пам’яттю про Вілла. Іноді мені ставало цікаво: що з ними тепер? Коли я була в Парижі, мені передали листа від місіс Трейнор, у якому вона офіційно дякувала мені за все, що я зробила для її сина. «Я знаю, Ви зробили все, що могли», — писала вона. Більше я про них нічого не знала. Уся їхня родина стала для мене примарними залишками часів, які я не мала сил згадувати. Нашу вулицю накривало тінню від замку на декілька годин щодня, і для мене присутність Трейнорів стала ніби якимсь докором.

За два тижні після мого приїзду я помітила, що тато з мамою перестали ходити на місцеві зустрічі.

— Сьогодні ж вівторок? — запитала я на третій тиждень, коли ми сиділи за вечерею. — Хіба ви не мали б уже піти?

Вони глянули одне на одного.

— А, ну… ні. Нам і тут непогано, — сказав тато, жуючи свою свинину.

— Та я можу й сама побути, нічого страшного, — кажу. — Мені вже набагато краще. Я абсолютно не проти подивитися телевізор. — Потай від інших я давно хотіла просто посидіти без чийогось нагляду. Відтоді, як я приїхала, мене жодного разу не полишали саму більш як на півгодини. — Правда. Ідіть і розважтеся трохи. Я в нормі.

— Ми… ми просто не хочемо туди більше ходити, — сказала мама, роздивляючись картоплину, яку різала.

— Люди… різне говорять. Про те, що сталося. — Тато смикнув плечима. — Так що скінчилося тим, що нам простіше не ходити туди.

На цілих шість хвилин запала тиша.

Були й більш конкретні нагадування про моє минуле життя. Нагадування, одягнені в штани для бігу в обтяжку з тканини з особливими вологовідвідними властивостями.

Коли четвертий ранок поспіль Патрік пробіг повз наш будинок, я здогадалася, що це не випадково. Першого дня, почувши його голос, я прошкутильгала до вікна та глянула крізь завіси. Онде він, унизу, розтягує сухожилля, розмовляючи з якоюсь блондинкою. Волосся в неї зібране у хвостик, сама одягнена в лайкру гарно дібраних відтінків — одяг сидить на ній так щільно, що неважко побачити, чим саме вона снідала. Вони були як двоє олімпійців, що пропустили змагання з бобслею.

Я відступила трохи від вікна, щоб він не побачив мене, якщо раптом гляне вгору. За мить вони попрямували далі — рівні спини, пружні ноги. Просто пара блискучих бірюзових поні, запряжених у карету.

Два дні по тому я саме вдягалася, коли знов їх почула. Патрік щось голосно розповідав про вуглеводне навантаження, а його дівчина підозріло глянула на дім — наче її саму дивувало, що вони вже вдруге зупиняються на одному й тому самому місці.

На третій день, коли вони прибігли, я була у вітальні з дідусем.

— Треба потренувати прискорення, — голосно запропонував Патрік. — Давай біжи до третього стовпа, а я засікатиму час! Інтервал — дві хвилин! Марш!

Дідусь промовисто закотив очі.

— Він що, робить таке щодня відтоді, як я приїхала?

Очі дідуся закотилися чи не в потилицю.

Я крізь штори дивилася, як Патрік стоїть, уважно вдивляючись у таймер, — у найкращій позі просто перед моїм вікном. На ньому чорна флісова кофта на блискавці та добре дібрані лайкрові шорти. Я стояла в декількох футах від нього, з іншого боку штори, — дивилась і тихо дивувалася тому, як цей чоловік міг бути тим, кого я довго, як я думала, кохала.

— Давай, давай! — кричав він, підвівши погляд від таймера.

Дівчина, як слухняний пес, торкнулася стовпа коло нього та чкурнула назад.

— Сорок дві і тридцять вісім! — оголосив він схвально, коли вона повернулася, важко дихаючи. — Думаю, ти могла б іще на півсекунди краще.

— Це для тебе шоу. — До кімнати ввійшла мама з двома кухлями.

— Та я здогадалася.

— У супермаркеті я бачила його матір — вона спитала, чи повернулася ти, і я їй сказала. І не дивися так на мене — я не змогла б їй збрехати. А в отієї, — вона кивнула в бік вікна, — цицьки несправжні. Про це весь Стортфолд говорить. Кажу тобі, на них можна дві чашки чаю поставити. — Вона зупинилася біля мене. — Знаєш, вони заручені.

Я думала, ця новина мала б мене боляче вжалити. Але я сприйняла це на диво спокійно.

— Ну… вони наче добре підходять одне одному.

Мама ще трохи постояла коло вікна, дивлячись на Патріка.