Джоджо Мойес - Після тебе

— І це каже жінка, яку банк «Мама й тато» підтримує вже років вісім.

— Я навчаюся, на денному. Це різні речі. Крім того, я продивилася твої банківські виписки, поки ти була в лікарні. Оплатила твої рахунки. У тебе залишилось приблизно півтори тисячі фунтів — це з лікарняними. А до речі, куди, в біса, ти дзвонила за океан? Ті дзвінки коштують цілу купу грошей!

— Не твоє діло.

— Я склала список агентів з нерухомості в тому районі — вони займаються орендою. Потім можна ще раз переглянути пропозиції в коледжах — може, хтось вилетів з того курсу, на який ти хотіла вступити.

— Тріно, ти мене втомлюєш.

— А що, який сенс стирчати там без діла? Тобі відразу стане краще, коли ти матимеш якусь мету.

Так, мене це дратувало, але в цих чіпляннях сестри було щось підбадьорливе. Крім неї, ніхто не зважувався на таке. Мої батьки, мабуть, і досі вважали, що в мене не всі клепки в голові на місці і зі мною треба поводитися, як із дитиною. Мама складала мій випраний одяг на ліжку, охайно згорнутий, тричі на день готувала мені їжу, а коли я перехоплювала її спостережливий погляд, вона вичавлювала якусь незграбну посмішку, яка передавала все, що ми одна одній не казали. Тато возив мене на фізіопроцедури, дивився зі мною телевізор і не глузував з мене. Тож тільки Тріна поводилася зі мною як завжди.

— Ти ж знаєш, що я казатиму, правда?

Я перевернулась на бік і скривилася від болю.

— Знаю. А може, ні.

— І ти знаєш, що сказав би Вілл. У вас була угода — і ти не можеш порушити своє слово.

— Ну все, досить. Цю розмову закінчено.

— Добре-добре. О, Том виходить із роздягальні. Побачимось у п’ятницю! — Вона сказала це так, наче ми говорили про музику, плани на відпустку чи шампуні.

Вона роз’єдналась, а я лишилася лежати і дивитись у стелю.

«У вас була угода».

Була. І дивися, що тепер вийшло.

Тріна добряче діставала мене, проте за ті декілька тижнів, що я пробула вдома, мені стало значно краще. Палиця вже була мені не потрібна — з нею я почувалася так, наче мені вже під дев’яносто. Та я й забувала її всюди, куди ходила. Майже щоранку ми з дідусем ходили гуляти в парк — на цьому наполягла мама. Лікарі радили дідусеві щодня робити якісь фізичні вправи, але одного ранку вона вийшла за ним слідом і побачила, що він іде прямісінько в магазин на розі, де купляє величезний пакунок шкварок і з’їдає їх дорогою додому.

Ми ходили повільно: обоє кульгали й обом було насправді нікуди йти. Мама постійно заохочувала нас піти погуляти навколо замку — щоб «змінити оточення», — але я ігнорувала ці пропозиції. Щойно ми виходили вранці за ворота, дідусь теж упевнено кивав у бік парку — і не тільки тому, що туди ближче чи там неподалік букмекерська контора. Думаю, він знав, що я не хочу йти до замку. Я ще не була готова. І вважала, що ніколи не буду.

Ми робили два повільних кола навколо ставка з качками, сідали на лавку й дивилися, як батьки приводять малечу погодувати птахів, як курять підлітки, сварячись одне з одним — перші безпорадні спроби залицянь. Потім ми йшли в букмекерську контору, де дідусь міг просадити три фунти в подвійній ставці на коня з кличкою Собачий Хвіст. Виходячи звідти, він сумно жмакав свій квиток і кидав його у смітник, а я, щоб утішити його, обіцяла купити пончик з повидлом у супермаркеті.

— Дітичні, — сказав він у відділі випічки. Я не зрозуміла й насупила брови. — Дітичні, — повторив він, показуючи на пончики, і засміявся.

— А, зрозуміла. Добре, мамі так і скажемо: купили дієтичні пончики.

Мама казала, що він став смішливим через свої ліки — думаю, це не найгірший побічний ефект. Він і далі сміявся, коли ми стояли в черзі біля каси. Я схилила голову, шукаючи в кишенях монетки, і думала, чи треба допомогти татові в садку на вихідних, — і тому цілу хвилину не помічала шепіт у себе за спиною.

— Це через провину. Кажуть, вона намагалася стрибнути з багатоповерхівки.

— Ще б пак. Будь-хто стрибнув би. Я б не змогла з таким жити.

— Дивно, що вона наважилася знову тут з’явитися.

Я заклякла.

— Знаєш, нещасна Джозі Кларк і досі помирає від сорому. Вона щотижня ходить на сповідь — хоча гріха в ній стільки ж, скільки плям на випраній білизні.

Дідусь показував пальцем на пончики й шепотів дівчині за касою:

— Дітичні.

Та всміхнулась і сказала:

— Вісімдесят шість центів.

— У Трейнорів так нічого й не владналося.

— Та це їх просто зламало, еге ж?

— Вісімдесят шість центів, будь ласка.

Мені знадобилося ще декілька секунд, щоб зрозуміти, що касирка дивиться на мене й чекає грошей. Я витягла жменю монет і почала вибирати потрібні, але пальці не слухалися.