— Він непоганий хлопець, Лу. Просто… просто ти змінилася. — Вона дала мені кухоль і відвернулася.
Нарешті одного ранку, коли він закінчував віджимання на тротуарі коло мого дому, я відчинила двері й вийшла на вулицю. Спершись на ґанок, я склала руки на грудях і почала пильно дивитися на нього, аж доки він підвів на мене погляд.
— Не варто тут надовго зупинятися — сусідський собака ретельно оберігає цю частину тротуару.
— Лу! — вигукнув він так, наче я була останньою людиною, яку можна було побачити на ґанку мого власного будинку, де він бував гостем декілька разів на тиждень протягом семи років. — Для мене сюрприз побачити тебе тут. Я ж думав, ти вирушила завойовувати великий світ!
Його наречена, що віджималася поруч, підвела очі та швидко знов їх опустила. Її сідниці напружилися ще більше — хоча, може, це мені здалося. Вгору — вниз, вгору — вниз. Усе її тіло шалено підскакувало. Я навіть почала хвилюватися за її груди.
Він схопився на ноги.
— Це Керолайн, моя наречена. — Він уважно на мене подивився, очікуючи реакції. — Ми готуємося до наступної «Залізної людини» [9] Змагання з тріатлону, що вважаються найскладнішими одноденними змаганнями у світі.
. Уже удвох брали участь.
— Це… так романтично, — зауважила я.
— Ну, ми з Керолайн вважаємо, що приємно робити щось разом.
— Я бачу, — кажу. — І у вас обох бірюзові лайкрові костюми!
— Ну, це наш командний колір.
Запала коротка тиша.
— Вперед, командо! — Я скинула в повітря кулак.
Керолайн теж звелася на ноги й почала розтягувати м’язи стегна, згинаючи ногу, наче лелека. Мені від неї дістався кивок — мінімум увічливості в такій ситуації.
— А ти схудла, — сказав він.
— Ну, мабуть. Крапельниця з фізрозчином — непогана дієта.
— Я чув, що… що в тебе стався нещасний випадок. — Він співчутливо схилив голову.
— Новини швидко ширяться.
— У будь-якому разі, добре, що ти в нормі. — Він шморгнув носом і глянув униз по вулиці. — Тобі, мабуть, нелегко було цей рік. Ну, все те, що тобі довелося пережити…
А ось і воно. Я намагалася дихати. Керолайн абсолютно відмовилася на мене дивитися, приділяючи всю увагу розтягуванню.
— Ну що ж, вітаю з весіллям.
Він гордо глянув на свою майбутню дружину, милуючись її сильною ногою.
— Знаєш, як кажуть, одразу розумієш, коли час настає. — Його усмішка виказувала якусь нещиру спробу виправдатися. Це мене й добило.
— Ну звісно. Сподіваюся, ти відклав досить грошей на весілля — це ж недешево.
Вони обоє глянули на мене.
— А що там із мою історією, яку ти продав у газети? Тобі добре заплатили, Пате? Пару тисяч, не менше? Тріні так і не вдалося дізнатися, скільки саме. Думаю, за смерть Вілла точно можна купити кілька красивих костюмів із лайкри, так?
Керолайн кинула на нього такий погляд, що я зрозуміла: цю частину своєї історії він ще не розповідав.
Він подивився на мене, і на його щоках почали наливатися дві червоні плями.
— Я не маю ніякого стосунку до цього.
— О, ну звичайно ж, ні. Ну, приємно було тебе побачити, Пате. Щасти тобі з весіллям, Керолайн! Ти точно будеш най… найсильнішою нареченою в місті.
Я розвернулась і повільно зайшла в дім. Зачинила двері, сперлась на них спиною. Серце колотилось об груди. Я так і стояла, аж доки не переконалася, що вони побігли далі.
— Виродок, — сказав дідусь, коли я прошкутильгала у вітальню. Потім знов кинув нищівний погляд у вікно. — Виродок. — І захихотів.
Я дивилась на нього і раптом сама почала сміятись. Уперше за останній час.
— То як, вирішила, що робитимеш далі? Коли тобі покращає?
Я лежала на ліжку. Тріна телефонувала з коледжу — вона чекала на Тома, поки той у футбольному гуртку. Наді мною на стелі розкинулося ціле сузір’я з блискучих наліпок Томаса — їх, мабуть, тепер і не прибрати без доброї половини самої стелі.
— Ще ні.
— Але ж треба щось робити. Не можна просто відсиджувати зад цілу вічність.
— Я і не відсиджую зад. І моє стегно ще болить. Фізіотерапевт каже, що краще лежати якомога більше.
— Мама і тато цікавляться, що ти плануєш. У Стортфолді роботи немає.
— Я знаю.
— Ти наче дрейфуєш кудись. Тобі нічого не цікаво.
— Тріно, я щойно впала з даху. Мені треба відновити сили.
— Ну а до того ти вешталася світом. Потім працювала в барі — щоб знайти те, чим хочеться займатися. Тобі треба трохи впорядкувати безлад у голові. Якщо ти не збираєшся навчатися, то слід нарешті вирішити, що робитимеш зі своїм життям. У будь-якому разі, якщо поки ти збираєшся лишитись у Стортфолді, треба здати твою квартиру. Мама й тато не можуть утримувати тебе довіку.
Читать дальше