Джоджо Мойес - Після тебе

— Такий молодий… Коли це сталося, Луїзо?

— Двадцять місяців тому. І ще тиждень. І два дні.

— Три роки, два тижні і два дні. — Наташа усміхнулася мені з іншого боку кімнати.

Кімнату наповнило співчутливе бубоніння. Дафна, що сиділа коло мене, поплескала мене по нозі своєю пухкою рукою, рясно прикрашеною каблучками.

— Тут було багато обговорень тих складнощів, що виникають, коли помирає хтось молодий, — сказав Марк. — Довго ви були разом?

— Ну… Ми… Та трохи… Трохи менше ніж шість місяців.

Дехто не зміг приховати подив у погляді.

— Це… Це не те щоб довго, — почувся голос.

— Проте я впевнений, що біль Луїзи від цього ніяк не менший, — спокійно мовив Марк. — Як він пішов?

— Куди пішов?

— Помер, — допоміг Фред.

— А… Він… Ну, він укоротив собі віку.

— Тебе це, мабуть, страшенно шокувало.

— Не дуже. Я знала, що він планував це зробити.

Запала якась дивна тиша, бо нечасто кажуть щось нове про смерть та любов повній кімнаті людей, які думають, що вже все про це знають.

Я глибоко вдихнула.

— Я знала це ще до того, як познайомилася з ним. Я намагалася примусити його змінити думку, але не змогла. Тому я вирішила підтримувати його до кінця — бо кохала. Тоді здавалося, що це має сенс. Зараз же сенсу дедалі менше. Тому я тут.

— Смерть ніколи не має сенсу, — зауважила Дафна.

— Тільки якщо ти не буддист, — утрутилась Наташа. — Я намагаюся думати як буддистка, але мене непокоїть, що Олаф може повернутись у тілі миші або якоїсь тваринки — і я його отрую. — Вона зітхнула. — А доводиться всюди розкладати отруту. У нас страшенно багато мишей.

— Та їх усе одно не позбутися. Вони ж як блохи, — сказав Суніл. — Бачиш одну — думай про сотню.

— Наташо, люба, думай, що робиш. Може, тут бігають сотні Олафів — а з ними і мій Алан. А ти обох отруїш.

— Ну, якщо ми будемо думати як буддисти, то вони ж знову повернуться — у тілі когось іншого, правильно? — зауважив Фред.

— А коли в тілі мухи? Або чогось іще, що Наташа вб’є?

— Не хотів би я стати мухою, — висловив свою думку Вільям. — Мерзенні волохаті чорні створіння. — Він смикнув плечима.

— Та я ж не якась серійна вбивця, — спробувала захиститися Наташа. — Вас послухати — я тільки те й роблю, що вбиваю реінкарнованих чоловіків.

— Ну, миша може бути чиїмось іще чоловіком. Навіть якщо це не Олаф.

— Думаю, варто нам повернутися до нашої розмови, — втрутився Марк, потираючи скроню. — Луїзо, дуже хоробро з твого боку прийти сюди та розповісти нам свою історію. Хочеш розповісти більше про себе та свого — як його звали? Наприклад, як ви зустрілися. Ми тут усі довіряємо одне одному й пообіцяли, що наші історії ніколи не вийдуть за ці стіни.

Тут я впіймала погляд Джейка. Він глянув на Дафну, потім на мене і ледь помітно похитав головою.

— Я познайомилася з ним на роботі. Його звали… Білл.

Незважаючи на мою обіцянку татові, я не збиралася ходити на зустрічі «Жити далі». Але день мого повернення на роботу був такий жахливий, що під вечір у мене просто не було сил іти в порожню квартиру.

— Ти повернулася! — Карлі поставила чашку кави на барну стійку, узяла монети в якогось бізнесмена та обійняла мене, другою рукою безпомилковими рухами розподіляючи монети по відділеннях касової шухляди. — Що, в біса, сталося? Тім сказав, що в тебе якийсь нещасний випадок. А потім він пішов — і я навіть не знала, чи ти взагалі повернешся.

— Та це довга історія… — Я здивовано поглянула на неї. — Е… а що це на тобі?

Понеділок, дев’ята ранку. Аеропорт повний чоловіків у синіх та сірих костюмах, вони заряджають ноутбуки, вдивляються у свої айфони, гортають сторінки бізнес-газет або тихенько обговорюють по телефону щось про акції. Карлі зустріла погляд когось за барною стійкою.

— Та це… Поки тебе не було, багато чого змінилося.

Я побачила, що бізнесмен, якого помітила раніше, чомусь зайшов за стійку. Я кинула на нього здивований погляд і поставила свою сумочку.

— Будь ласка, зачекайте в залі — я зараз вас обслужу…

— Ви, мабуть, Луїза? — Він енергійно, але без особливої приязні потис мою руку. — Я новий адміністратор бару. Річард Персіваль.

Я кинула оком на його зализане волосся, костюм, блакитну сорочку — цікаво, якими барами він раніше керував?

— Приємно познайомитися.

— Це ж ви були відсутня два місяці, правильно?

— Ну так. Я…

Він пройшовся повз розливальні пристрої та оглянув кожну пляшку.

— Я просто хочу, щоб ви зрозуміли: я не люблю, коли співробітники беруть нескінченні відпустки.