Джоджо Мойес - Після тебе

Зустріч «Жити далі» закінчилась о пів на десяту. Я вийшла та опинилася в атмосфері вологого літнього вечора. Подвійне виснаження — від роботи та зустрічі — добило мене. Я зняла жакет, бо було дуже жарко, і раптом усвідомила, що вивернути свою душу перед повною кімнатою незнайомих мені людей не складніше, ніж ходити у формі нібито ірландської танцюристки, ще й замалій.

Я не могла говорити з ними про Вілла так, як вони говорили про своїх близьких: наче ті й досі були частиною їхнього життя, перебували десь у сусідній кімнаті.

«О так, Джиллі так постійно робила».

«Я не можу видалити голосові повідомлення від брата. Так у мене є можливість хоч трохи послухати його голос, коли я починаю забувати, як він звучав».

«Я іноді відчуваю, що він у сусідній кімнаті».

Я ж ледь могла промовити ім’я Вілла. Слухаючи їхні розповіді про родинні стосунки, тридцятирічні подружні життя, спільні будинки та дітей, я почувалася шахрайкою. Сама я була лише доглядачкою — і лише шість місяців. Я кохала його, я бачила кінець його життя. Як могли ці абсолютно чужі люди зрозуміти те, чим ми з Віллом стали одне для одного за цей час? Як могла я пояснити, що ми миттю порозумілися, пояснити наші власні жарти, наші секрети та грубу правду? Як могла я передати, що ці короткі місяці змінили моє відчуття всього довкола? Те, як він перекосив увесь мій світ так, що тепер без нього ніщо не має значення?

І якщо вже вдуматися, то навіщо постійно мусолити свою печаль? Це як постійно колупати рану, не даючи їй загоїтися. Я знаю, що стала частиною всього того. Я знала, яку роль зіграла. Нащо знов і знов до цього повертатися?

Я була певна, що наступного тижня не прийду. Доведеться знайти якесь виправдання для тата.

Я повільно йшла стоянкою, шукаючи в сумці ключі. Втішала себе тим, що хоча б не провела ще один самотній вечір перед телевізором, з жахом очікуючи свого повернення на роботу за дванадцять годин.

— Його ж насправді звали не Білл? — мене наздогнав Джейк.

— Ні, не Білл.

— Дафна — це ходяча радіостанція. Вона не хоче тобі зла, але твоя історія буде на вустах у всіх її друзів раніше, ніж ти встигнеш сказати «реінкарнація щура».

— Ну, дякую.

Він широко всміхнувся й кивнув на мою блискучу спідницю.

— Маєш крутий вигляд, до речі. Гарний вибір для зустрічі групи підтримки.

Він на мить спинився, щоб зав’язати шнурки, і я спинилася коло нього. Трохи поміркувавши, я мовила:

— Співчуваю щодо твоєї мами.

На його обличчі панував безрадісний вираз.

— Не треба. Це як у в’язниці — там не питають, за що посадили…

— Правда? Вибач, я не знала…

— Та я жартую. Побачимося наступного тижня!

Недалеко стояв чоловік, спираючись на мотоцикл. Він підняв руку, вітаючись. Джейк підійшов ближче, і той ступив йому назустріч, обійняв та поцілував у щоку. Я спинилася: не часто побачиш, щоб чоловік отак обіймав сина на людях, коли син стає достатньо дорослим, щоб ходити самостійно.

— Ну, як пройшло?

— Як завжди, нормально. — Джейк махнув рукою в мій бік. — А це Луїза. Вона новенька.

Чоловік пильно на мене подивився. Високий, широкоплечий. Ніс, вочевидь, колись був зламаний — через це він скидався на колишнього боксера. Я ввічливо кивнула, вітаючись.

— Була рада знайомству, Джейку. Бувай! — Я підвела руку та попрямувала до своєї машини. Але чоловік не відводив від мене очей, і я зашарілася під його поглядом.

— Ви та дівчина, — сказав він.

«О ні, — подумала я, сповільнюючи ходу. — Тільки не тут, знову».

Якусь мить я дивилася в землю, потім глибоко вдихнула й повернулася, щоб зустрітися з ними поглядами.

— Ну добре. Я вже пояснювала це групі. Мій друг сам прийняв це рішення. Я лише підтримала його. І, якщо чесно, я б не хотіла це обговорювати просто тут із незнайомою людиною.

Батько Джейка продовжував пильно на мене дивитись, а потім підняв руку до голови.

— Я розумію, що не кожен може це усвідомити. Але так сталося. Я не думаю, що маю виправдовувати свої рішення перед кимось. Я справді стомилася сьогодні і вже маю йти додому.

Він нахилив голову набік і сказав:

— Не маю жодного уявлення, про що ви говорите.

Я насупила брови.

— Ви шкутильгаєте. Я помітив це. Ви ж живете у тому великому новому районі? Ви — та дівчина, що впала з даху. У березні. Чи квітні.

Раптом я його впізнала.

— О, ви… Ви були…

— Я лікар швидкої. Це ми по вас приїхали. Мені було цікаво, що з вами сталося далі.

Мене ледь не скрутило від полегшення. Я пробігла поглядом по його обличчю, волоссю, руках — і раптом згадала, майже рефлекторно, його підтримку, звук сирени, запах лимонів. Полегшено зітхнула.