Джоджо Мойес - Після тебе

Я, як виявилось, усміхалася.

— Так що, твій халат її не влаштував?

— Схоже, ні. Хоча вона сказала, що якби я був справжнім лікарем, то вона б іще подумала. — Він знову розсміявся. Натан неперевершено володів собою. — Та то нічого. Такі дівчата завжди дуже перебірливі, якщо не водиш їх у ресторани й таке інше. Тому краще відразу все знати, еге ж? А ти як?

— Ну, живу. Наче. — Я знизала плечима.

— Досі спиш у його футболці?

— Та ні. Вона більше ним не пахне. І, якщо чесно, навіть стала трохи смердіти вже, тому я її випрала й загорнула в серветку. Але на чорний день у мене є його светр.

— О, ну добре мати щось про запас.

— А ще я записалась у групу підтримки для тих, хто пережив утрату.

— І як воно?

— Та відстій. Я там наче шахрайка.

Натан чекав.

Я трохи посунула подушку під голову.

— Чи думала я про таке, Натане? Іноді мені здається, що я накрутила собі в голові все те, що сталося між мною і Віллом — а насправді було набагато менше. Як я могла когось так покохати за такий короткий час? А все те, що ми мали спільного?.. Чи справді були всі ті почуття, які я пам’ятаю? З часом усі ті шість місяців здаються мені якимсь дивним… сном.

Запала коротка пауза, потім Натан відповів:

— Та ні, не накрутила, мала.

Я потерла очі.

— Я що, одна така? Тільки мені його так не вистачає?

Ще пауза.

— Нє. Він був класним хлопцем. Найкращим.

Ще одне, чим мені подобався Натан: він не переймався через довгі паузи в телефонних розмовах. Я нарешті сіла на дивані та сякнулася.

— У будь-якому разі, я більше не піду туди. Не думаю, що це моє.

— Спробуй, Лу. Не можна судити про щось із одного-єдиного разу.

— Ти говориш, як мій тато.

— Ну, він завжди був розумним дядьком.

Мене злякав дзвінок у двері. Ніхто ніколи не дзвонив мені у двері, крім місіс Нелліс із дванадцятої квартири — тоді листоноша випадково переплутав нашу пошту. Але навряд чи вона зараз не спить, та й мені не приходив її журнал «Ляльки епохи Єлизавети».

У двері знову подзвонили. І втретє — довго й наполегливо.

— Я маю йти. Хтось дзвонить у двері.

— Ну, тримай вище дзьоба, мала. Все буде добре.

Я поклала телефон і нервово встала. Друзів у мене тут не було — я ще не второпала, як заводити друзів у новому місці, якщо весь час працюєш. А якби мої батьки вирішили вчинити наступ на мене та забрати назад до Стортфолда, то вони б точно приїхали десь між ранковою і вечірньою годинами пік, бо жоден з них не любив їздити вночі.

Я чекала: може, цей гість усвідомить, що помилився, і просто піде. Але подзвонили знову — різко, без пауз, наче хтось просто повис на дзвінку.

Я підійшла до дверей.

— Хто там?

— Я маю з вами поговорити.

Голос жіночий. Я глянула у вічко — вона дивилася собі під ноги, тому я могла побачити лише довге каштанове волосся та завелику на неї шкіряну куртку. Вона легенько гойдалася, потираючи носа. П’яна, може?

— Думаю, ви помилилися квартирою.

— Ви Луїза Кларк?

Я завмерла.

— Звідки ви знаєте моє ім’я?

— Нам треба поговорити. Ви можете відчинити двері?

— Уже майже пів на одинадцяту вечора.

— Так. І тому я б не хотіла стирчати тут, у вашому коридорі.

Я прожила тут достатньо, щоб знати, що не треба відчиняти двері незнайомим людям. У цьому районі різні типи нерідко ходять квартирами, шукаючи легких грошей. Але дівчина говорила так, наче була з хорошої родини. І вона замолода. Замолода, щоб бути журналісткою, яка щось десь почула про красивого колишнього вундеркінда, який укоротив собі віку. Чи не занадто молода, щоб бути не вдома так пізно? Я спробувала глянути під іншим кутом, щоб роздивитися, чи немає ще когось у коридорі. Наче не було.

— Ви не скажете, з якого приводу хочете поговорити?

— Ні, не тут.

Я відчинила двері на відстань ланцюжка на замку, щоб глянути їй у вічі.

— Вам доведеться повідомити мені більше.

Їй було, мабуть, не більш ніж шістнадцять — щоки ще були по-дитячому пухкими. Волосся довге та блискуче. Худі ноги у вузьких чорних джинсах. Очі підведені невміло, але обличчя красиве.

— То як вас звати? — запитала я.

— Лілі. Лілі Готон-Міллер, — сказала вона і трохи підняла голову. — Я хочу поговорити з вами про мого батька.

— Я думаю, ви таки помилилися. Я не знаю нікого з прізвищем Готон-Міллер. Можливо, ви сплутали мене з іншою Луїзою Кларк.

Я хотіла зачинити двері, але вона хутко вставила черевик під них. Я глянула на черевик, а потім повільно звела на неї погляд.

— У нього інше прізвище. — Вона сказала це так, наче я була ідіоткою. Погляд загорівся пристрастю та допитливістю. — Мого батька звали Вілл Трейнор.