Джоджо Мойес - Після тебе

— Ну, тоді я не знаю… що б ще я могла, крім як…

— Тоді, може, я залишуся тут? Тільки сьогодні? Завтра ви б могли мені ще щось про нього розказати.

— Тут? Ні. Ні. Вибач, ні. Я тебе не знаю.

— Але ви знаєте мого батька. Так що, ви вважаєте, що він узагалі про мене не знав?

— Ти маєш повертатися додому. Слухай, зателефонуймо твоїм батькам. Вони приїдуть по тебе. Давай…

Вона тупо дивилася на мене.

— Я думала, ви допоможете.

— Я допоможу, Лілі. Але це не найкращий…

— Ви не вірите мені.

— Я… я не знаю, що…

— Ви не хочете допомагати. Не хочете нічого робити. Що ви взагалі мені розповіли про мого батька? Нічого. Як ви допомогли?? Аж ніяк. Дякую.

— Зачекай! Це несправедливо! Ми ж щойно…

Але дівчина кинула у вікно недопалок, повернулася та пройшла повз мене до дверей.

— Що таке? Куди ти йдеш?

— А вам яка різниця? — відрубала вона та гримнула дверима, перш ніж я встигла щось сказати.

Я заклякла на дивані, намагаючись перетравити те, що сталося протягом останньої години. Голос Лілі дзвенів у мене в голові. Чи правильно я її почула? Я знов і знов прокручувала її слова, намагаючись побороти нав’язливе гудіння.

«Мого батька звали Вілл Трейнор».

Вочевидь, матір Лілі сказала їй, що Вілл не хотів мати з нею нічого спільного. Але я впевнена, що він обов’язково б мені сказав. У нас не було таємниць одне від одного. Ми ж були тими людьми, що розповідають одне одному все, чи не так? На якусь мить я завагалася: може, Вілл не був зі мною настільки щирим, як я думала? Чи міг він просто взяти та стерти зі своїх думок цілу дочку?

Думки бігали колами. Я взяла ноутбук, сіла на диван, схрестивши ноги, і ввела в пошуковій системі «Лілі Готон-Міллер». На екрані з’явилися результати хокейного матчу в школі «Аптон Тілтон» у графстві Шропшир. Я клацнула на пошук у зображеннях, збільшила одне з них і побачила її в першому ряду — єдине обличчя без усмішки серед веселих хокеїсток. « Лілі Готон-Міллер хоробро, але, на жаль, невдало зіграла в захисті». Фотографію було зроблено два роки тому. Пансіон. Вона сказала, що зараз має бути в пансіоні. Хоча, звичайно, це не підтверджувало жодного її зв’язку з Віллом і загалом того, що її мати казала правду щодо батька.

Я змінила пошуковий запит на «Готон-Міллер», і система видала мені коротке повідомлення про те, що Френсіс і Таня відвідуватимуть вечерю в готелі «Савой», а також запит на дозвіл будівництва винного підвалу під будинком у Сент-Джонс-Вуд від минулого року.

Я відкинулась на спинку, трохи подумала та вбила в поле пошуку «Таня Міллер Вільям Трейнор». Результатів не було. Я змінила «Вільям» на «Вілл» — і система видала мені фейсбук-сторінку випускників Даремського університету, де спілкувалися декілька жінок, імена яких чомусь закінчувались на — елла: Естелла, Фенелла, Арабелла. Вони говорили про смерть Вілла.

Я повірити в це не могла, коли почула в новинах. Це ж треба — таке сталося саме з ним! Земля пухом.

Нікому не вдається пройти крізь життя без шрамів. Ви чули, що Рорі Еплтон загинув на Теркс і Кайкос в аварії на швидкісному катері?

Це той, що вчився на географічному? Рудий?

Ні, він був на ФПЕ.

А я цілувалася з Рорі на балу першокурсників. У нього величезний язик.

Фенелло, я не жартую. Ти поводишся ницо. Бідолаха загинув.

А Вілл Трейнор — це часом не той хлопець, що зустрічався з Танею Міллер увесь третій курс?

Не бачу нічого ницого в тому, що я цілувалася з кимось, хто загинув.

Я не кажу, що треба тепер переписати історію. Але, може, це читає його дружина, і їй неприємно, що її кохана людина встромляла язик у рота якійсь жінці з фейсбуку.

Ну, я певна, вона точно знає, що в нього величезний язик.

А Рорі Еплтон одружився?

Таня вийшла за якогось банкіра. Ось її сторінка. Коли ми вчились, я була переконана, що Вілл із Танею одружаться. Вони були чудовою парою.

Я клацнула на посилання та побачила фотографію худенької як тростинка блондинки з високою зачіскою — вона всміхалася, стоячи на сходах бюро реєстрацій поруч із темноволосим чоловіком, старшим за неї. У кутку фото стояла похмура дівчинка в білому платті з тюлю — дещо схожа на ту Лілі Готон-Міллер, яку я бачила сьогодні. Але цій фотографії було вже сім років, тому ця дівчинка могла перетворитися на будь-якого похмурого підлітка з каштановим волоссям.

Я перечитала розмову та закрила ноутбук. Що ж мені робити? Якщо вона й справді дочка Вілла, то, може, мені зателефонувати в школу? Хоча в них точно є якісь правила щодо незнайомців, які намагаються вийти на зв’язок із дівчатами-підлітками.