Джоджо Мойес - Після тебе

Спинившись навпроти, я відповіла:

— Це група підтримки для невтішних — можна подумати, хтось виходить звідти пританцьовуючи.

— Ваша правда.

— Та це не те, що ви думаєте… Річ не в мені. Це… Це все той підліток. Дівчина.

Він трохи відкинув голову, дивлячись на Джейка, що йшов десь позаду мене.

— О, ну тоді мої співчуття з цього приводу. Хоча ви здаєтеся замолодою, щоб мати дочку-підлітка, якщо з мого боку ввічливо так сказати.

— О, ні! Ні, не дочка! Це… це складно.

— Я б залюбки дав вам пораду. Та не маю гадки, про що мова. — Він ступнув на крок уперед і обійняв Джейка, що той похмуро стерпів. — Ти в нормі, юначе?

— Нормально.

— Нормально, — луною відповів Сем, глянувши на мене. — Ось і воно. Універсальна відповідь підлітків. Війна, голод, хтось виграв у лотерею, хтось прославився на весь світ — усе нормально .

— Не треба було по мене заїжджати. Я йду до Джулс.

— Підвезти?

— Вона живе тут, просто в отій багатоповерхівці. — Джейк показав пальцем. — Так що я, думаю, дійду.

Обличчя Сема зберігало той самий вираз.

— Ну то, може, наступного разу надішлеш есемеску? Щоб я не їхав сюди й не чекав?

Джейк знизав плечима й пішов, закинувши рюкзак за плече. Ми мовчки дивилися йому в спину.

— Побачимося пізніше, Джейку! Добре?

Той підняв руку, але не озирнувся.

— Ну, — сказала я, — тепер мені трошечки краще.

Сем труснув головою. Він так дивився вслід синові, наче просто не міг витримати розлуки з ним.

— Йому іноді важче, ніж зазвичай. Луїзо, — він раптом повернувся до мене, — може, хочете кави чи ще чогось? Щоб я не почувався як найбільший невдаха у світі. Вас же Луїза звати, я не помилився?

Я згадала, що Джейк розповідав у групі: «У п’ятницю тато привів додому якусь придуркувату блондинку, Меґз. Вона просто дуріє від нього. Коли він пішов у ванну, вона все розпитувала мене, чи не говорив він про неї, поки її не було».

Компульсивно спить із жінками. Але він такий милий, і тоді, у швидкій, він дуже мені допоміг. Крім того, альтернативою його запрошенню в мене було знову сидіти вдома і думати про те, що ж коїться в голові у Лілі Готон-Міллер, так що:

— Тільки якщо говоритимемо про щось, крім підлітків.

— Може, про ваш одяг?

Я глянула на свою зелену блискучу спідницю та ірландські танцювальні туфлі.

— У жодному разі.

— Ну, варто було спробувати, — сказав він, перекидаючи ногу через мотоцикл.

Ми сіли на терасі майже порожнього паба, недалеко від мого дому. Він замовив чорну каву, а я — фруктовий сік.

У мене було досить часу нишком його розглядати, адже не треба було ухилятися від машин на паркінгу і я не була прив’язана до нош швидкої. Ніс у нього був із промовистою горбинкою, а в очах читалося, що він бачив майже все, на що здатні люди, і вже, мабуть, ніщо його не може здивувати. Сем був високий та широкоплечий, трохи грубіший за Вілла. Його жести можна б було назвати економними, наче він постійно намагався нічого навколо не зламати своїми розмірами. Вочевидь, йому більше подобалося слухати, ніж говорити, або, може, я просто вже давно не була з чоловіком наодинці — я без упину теревенила. Про роботу в барі — він сміявся з Річарда і жахався через мою форму; про те, як дивно знов опинитися вдома на якийсь час та про жахливі татові жарти; про дідуся та його пончики; про оригінальне використання синіх маркерів, яке винайшов мій племінник. А водночас у голові знову майнула думка, яка часто в мене буває, — скільки ж усього я не кажу: про Вілла та про всі ті сюрреалістичні речі, що сталися зі мною минулого вечора, про себе. З Віллом мені не треба було думати, що казати. Говорити з ним було так само природно, як дихати. А зараз мене цілком улаштовувало насправді зовсім нічого про себе не казати.

Сем просто сидів, кивав, дивився, як вулицею проїжджають машини, та пив каву — наче для нього було звичною справою проводити час у компанії несамовито балакучої незнайомки в блискучій зеленій міні-спідниці.

— А як ваше стегно? — запитав він, коли я нарешті припинила тріщати.

— Непогано. Хотілося б нарешті перестати шкутильгати.

— Перестанете, якщо й надалі проходитимете фізіотерапію. — На якусь мить я згадала його голос у машині швидкої: спокійний, незворушний — він навіть мене заспокоював. — А як щодо інших травм?

Я глянула на себе, наче могла дивитися крізь одяг.

— Ну, не так уже й погано, якщо не звертати уваги, що я маю такий вигляд, наче хтось розмалював мене яскравою червоною ручкою.