Валерій і Наталя Лапікури - Наступна станція - смерть

Підозрюю, що наказ про моє негайне звільнення з органів уже був заготовлений. Просто начальство вирішило до певного часу не вискакувати з ініціативою, як Пилип з конопель. Інша справа, коли пройдуть усі відведені строки, і на вулиці Богомольця або, не дай Боже, у Конторі зацікавляться результатами розшуку - от тоді наш гуманіст Генерал стане струнко і доповість: затриманого немає, зате є винний. Старший інспектор Сирота, він у нас уже давно не працює. Звільнений зі служби в органах рішенням офіцерського суду честі.

Що це за інстанція така, я толком не знав. Бо у нас в Управі суд честі був чимось на взірець бабая. Ним нас лякали, але до нього поки що ніхто не втрапив. Однак мені чомусь не хотілося зробити з цієї страшної казки ще страшнішу реальність.

Проте, раптом сталося таке, про що довго розповідали всім салагам, котрі приходили на службу в київську міліцію. Було це через три доби, три безсонних доби біганини, пошуків і розшуків здимілого «партизана». Ми якраз прочесали всі залізничні пакгаузи та будки від станції «Київ-московська» аж до Видубицького монастиря. Вже вечоріло і начальство зглянулося:

- Відпочивати до шостої ранку, вас підмінять курсанти з вищого училища.

Троє хлопців з групи і я видряпалися по вулиці Кіквідзе до гастроному неподалік Печерського мосту. Народу було небагато, але ми розділилися. Хлопці зайняли черги до різних відділів, а я став до каси. Рештки сил ішли у мене на те аби не заснути отут-таки, навстоячки, як той кінь. І тут хтось ззаду не дуже ввічливо стукнув мене по плечу і гукнув у саме вухо: «Ворушись, чого став? Черга…»

Я обернувся аби відгавкнутися нахабі і остовпів. Бо за мною стояв власною персоною особливо небезпечний злочинець, якого вже другий місяць надаремне шукала міліція за пограбування зі вбивством одного багатого тіньовика десь у Дніпропетровську.

Ми не були особисто знайомі. В усякому разі, моя фотографія не висіла у нього на стінці, приколота поряд із портретом Брежнєва. Але щось він, напевне, «протелепатив», бо сягнув рукою за борт спортивної куртки.

Я не став повторювати його помилки і втопив свого кулака йому у сонячне сплетіння. А потім іще додав свій улюблений прийом: удар обома стиснутими руками згори по потилиці і вчасно підставлене під перенісся коліно. Це сталося так блискавично, що черга навіть не встигла обуритися. Мої колеги з криками: «Я за вами, я зараз!…» підбігли, коли я вже одягав на непритомного бандита наручники. Вражений народ мовчав, ловлячи дрижаки.

«Швидка допомога» привела затриманого до свідомості вже в Управі. Він ушморгнув носом криваві соплі і прошелестів:

- Давай, начальнику, папір, напишу «щиросердне». Бо як настали такі часи, що менти на кожному кроці - то нема чого тут видригуватися і клеїти горбатого до стінки.

- Може, відлежишся у в’язничній больничці, а вже потім усе намалюєш?

- Ні, начальнику, належні процедури я вже від вас одержав. І що цікаво, по дорозі до каси.

Потім він дряпав ручкою по паперу і тихо бідкався:

- Що ж це воно за життя? Справжній блатний і пачки цигарок не купить без того, щоб йому лягавий в дихало не заїхав! Хоч у «зону» не встромляйся - засміють пацани!

…Мій щасливий випадок, звичайно ж, був поданий «нагору» як результат складної планомірної операції по розшуку і затриманню вбивці. Міністр із полегкістю витяг ґнота, встромленого йому за «майстра золоті руки» і навіть висловив сподівання, що колектив нашої Управи і надалі, і так далі, і таке інше. А нам дали переспати аж дванадцять годин!

Коли ми відмилися, відіспалися і поголилися, то почало здаватися, що справа «партизана» потихеньку перетвориться у черговий «висяк». Напевне, він все ж таки дременув кудись із Києва. Залишалося сподіватися, що десь там він втратить пильність і зайде одного дня до продмагу аби зайняти чергу за тамтешнім ментом у цивільному. Замполіт на урочистій літучці з нагоди затримання вбивці тіньовика так і ляпнув:

- Наше щастя, що отой із карабіном нікого не застрелив. Бо тоді б нам нічого не допомогло. Нехай би ми навіть усі «висяки» розкрили.

- А тіпун тобі на язик! - спересердя гукнув Старий, який загалом намагався з нашим комісаром не заїдатися. Мені здалося, що він навіть тишком перехрестився під столом. Але було пізно.

Колишній слюсар не дав нам навіть перевести подих. Бо наступного ранку за площею Шевченка, неподалік автовокзалу «Полісся» знайшли два трупи. Відпускники - будівельники з Чорнобильської АЕС - не доїхали додому. Обох убили пострілами з карабіна в голови. Гроші, речі і документи зникли. Експертиза досить швидко встановила, що стріляли з армійського карабіна на базі мосінської «трьохлінійки» зразка тисяча дев’ятсот тридцять восьмого року.