Валерій і Наталя Лапікури - Наступна станція - смерть

Єдиною підставою для маленької втіхи було те, що згідно з результатами балістичної експертизи куль та гільз, із цієї рушниці ще нікого не вбивали. Після сорок п’ятого року і до вчорашнього дня. Це втішало. Більше того - фактично цього карабіну вже давно не існувало, його одразу після війни передали міністерству освіти як учбову зброю, а потім списали в металолом. Але що з тої освіти візьмеш, коли на головного партача вже затвердили міліцію.

Нам не треба було нічого казати. Начальству теж. Навіть миршавий пацюк, загнаний у куток, чіпляється собаці в горло. Ми загнали «партизана» у безвихідь - він і почав кусатися.

І все ж таки ми його ледь не проґавили. Він ховався від нас у геніально простий спосіб. Того року літо було дуже жарким. Люди почали купатися ще на початку травня. А в червні всі пляжі в Пущі Водиці були переповнені з ранку до вечора. Той, кого ми шукали, роздягся до трусів і вилежувався спокійненько на сонечку. На нього втрапив «найзеленіший» з нас - молоденький дільничний інспектор з Оболоні. Саме йому спало на думку зняти штани і пройтися понад берегом, начебто роздивляючись дівчаток у сміливих купальничках. На щастя, вистачило розуму не кидатися на «партизана» з криком: ви заарештовані! Хлопець побіг до нас.

Далі все було справою техніки і досвіду. Ми не брали його на самому пляжі - ану раптом у нього під одягом лежить ніж чи ще якась зброя? З такого станеться. Роздобув же він десь карабін. Ану в тому місці, де він його спіонерив, ще й іменний маузер товариша Котовського зберігався? З патронами.

Враховуючи гіркий досвід затримання петеушника, ми дочекалися, доки наш клієнт почвалав до туалету, відбув там належне - і прийняли на виході. Отут скоїлася маленька придибенція, така собі дрібничка, на яку я навіть спочатку не звернув уваги. Слюсар знався на металі, але не на бійці. Тому фактично не чинив опору. Але я трошки посковзнувся, коли проводив захват і це здоровило вдарилося вилицею об мій лікоть так, що у мене рука затерпла. А в нього одразу набубнявів здоровенний синяк на пів обличчя. Це вже потім ми дізналися, що у хлопа були дуже слабкі судини, а відтак навіть при невеликому, слабенькому ударі виникав непропорційно великий синець.

Привезли ми його до Управи, посадили, дали водички, потім - закурити. Я розпочав допит за формою: як звати, коли і де народилися, ким будете, де прописані? Фіксую в протоколі, коней не жену, але даю зрозуміти, що два вбивства і п’ятнадцять епізодів збройного пограбування - то вам не тещу до першоджерела послати. Навіть при свідках і дільничному. Потім з усією делікатністю починаю пояснювати, що він сам повинен усвідомити практичну безвихідь ситуації і покластися на чудо, яким у даному випадку є щиросердне визнання. А суд, мовляв, зарахує і ударну працю на уславленому підприємстві, і перемоги у соцзмаганні, і двох маленьких дітей… дивлюсь, він теж на душевну розмову настроюється, бо просить ще цигарку. Я даю, я добрий. І то не якусь «Приму» витягаю, котра «мейд ін Прилуки», а «Дніпро»! Сам теж затягуюсь із насолодою. Сидимо, мовчимо, дим пускаємо, на взаєморозуміння настроюємося.

Я ще свою сигарету до кінця не докурив, як зрозумів: «партизан» у мене не з фраєрів. Інший би мені давно вже в ногах валявся і туфлі цілував. Мовляв, рятуй, начальнику, бо я дурню впоров, а жить так хочеться!

А цей мовчить. І вже єхидненько так позирає. Доведеться притиснути.

- Зрозумій, хлопче, дурником кидатися сенсу немає. Не та у тебе ситуація.

- А яка?

- Глухий кут! П’ятнадцять епізодів збройного грабунку, по кожному - заяви потерпілих. Поки що п’ятнадцять. Бо як Оболонь дізнається, що ми тебе пов’язали, набіжить решта покривджених. І черга стоятиме… сам знаєш…

- Ну, це ще довести треба. Заяву написати - це як дурному з гори побігти. Хіба мало у нас по району бандитів лазить? Чому обов’язково я?

- По-перше, грабували мирних жителів лише під час твоїх нічних змін. По-друге, всі напади здійснені на відстані десяти-п’ятнадцяти хвилин швидкої ходи від твого об’єкту. Бігцем - ще швидше. По-третє, твоя зброя. Карабінів під носа людям в Києві не стромляли років так… від сорок восьмого, здається.

- То все слова.

- Не перебивай дядю. По-четверте, якщо ти святий та божий, чого ж ти від нас ховався?

- З жінкою полаявся. Задовбався бути вдома і за тата, і за маму. Ну і вирішив: хай без мене трохи поживе, а я хоч відісплюсь від того крику.

Пропустив я тоді ці слова повз вуха - щодо дружини і крику вдома. Каюсь! Поспішав дотиснути: