Настя Абламська - По струні. vol.1 Початок піднесення

А якщо мене не буде?

Будеш. Я і Емона – єдині хто в тебе є. Тобі більше нікуди подітися.

Так, в цьому світі. Але якщо я повернусь додому?

Як?

Він не вірив словам.

Як і сюди.

Маєш на увазі дзеркало?

Кивок.

Де ти його візьмеш?

Вона підняла погляд на шафки.

Тут недалеко є одна крамничка... вони сьогодні переїжджають... в Індлес... думаю, ми ще можемо встигнути... Я тому й пройшла, щоб сказати тобі...

От до чого це все? Вона прийшла підтримати, щоб кинути?! В його серце щойно вдарив ніж. А він майже повірив, що їй не байдуже до нього. От дурень! Чорний Ворон різко піднявся і нерухомо сів на лавці. Йому хотілось зіскочити з місця і закричати: „Ні, ти не покинеш мене! Я не дозволю, не відпущу, не дам грошей! Ти зістанешся зі мною...” Проте знав, що не зможе відмовити їй. Він обезсилений.

Розумію, гроші не мої і я не маю права ними розпоряджатися. Але спробуй увійти в моє положення: я сама, а моє життя залишилось там. Тим паче, мене тут ніщо не тримає.

Ще один ніж пронизав серце.

Для мене немає місця. Майбутнього також. А там, принаймні, я впевнена, що воно буде. Я не можу залишитись. Ніяк.

Гаразд, – він передбачав, що так скаже, – бери, скільки тобі потрібно.

Дякую.

Він став на ноги – на мить запаморочилось в голові. Мабуть, надто різко підскочив. Трохи колихнувся, проте встояв. Ледь пересилив себе і видихнув:

Ходімо?

У каси він розміняв свої виграні фішки. Робив це без задоволення, немовби пройшов сюди, щоб програти все, а натомість тільки примножив вкладення. Попросив касира ще раз уважно перерахувати гроші – йому потрібно потягти час. Хоч трішечки...

Христина йшла попереду. Її хода була твердою, впевненою як ніколи. Він помітив: її долоні були згорнуті в кулаки. Трохи нагадувало орігамі, от тільки замість паперу – пальці. Ноги й сідниці напружились. Спина ідеально рівна. Волосся підстрибує з кожним кроком, низ сукні коливається з максимально можливою амплітудою. Здається, вона не відчуває, як його погляд врізається їй прямо мі лопатками, в неї не складається враження, що хтось може стежити за нею, їй не кортить обернутись. Мимоволі, підсвідомо.

Вони підходять до того місця. Він відчуває, як тисне галстук. Намагається послабити його, аж поки не усвідомлює, що він не носить галстуки. Взагалі не носить.

Фура поїхала – вони не встигли. Залишилась лиш легкова машина, яку весь не було помітно за вантажівкою. Туди якраз направлявся чоловік в тюрбані.

Ми запізнились? – спитала Христина.

Її пальці розімкнулись й тепер стривожено тремтіли.

Як бачите.

А ви випадково дзеркальце не...

Їй не було сенсу закінчувати речення. Чоловік заперечливо похитав головою й сів у машину.

Куди ви хоч їдете?

В Індлес. Якщо воно вам так потрібне, їдьте туди й знайдіть мою крамничку.

Чоловік вже завів двигун і готовий був їхати, як несподівано до вікна підійшов Чорний Ворон. Він знав, що вона захоче поїхати до Індлесу і рано чи пізно попросить про це – питання часу. Вони щось там переговорили між собою настільки зниженим тоном, що ніхто із сторонніх не вловив жодного слова. Потім Чорний Ворон повернувся до дівчат, а той поїхав собі.

Про що ти з ним говорив? – ненав’язливо спитала Емона.

Да так, про дрібниці: як доїхати, де шукати, кого питати і так далі.

І сказав?

Так.

Все, можемо йти?

Звісно. Тільки куди?

Вони пішли на вокзал. Простояли у черзі півгодини, щоб їм сказали, що остання маршрутка на Бюріед поїхала годину тому. Наступна буде завтра о шостій ранку. У всіх, хто проїжджає мимо Бюріеда, вже давно забито – не варто й намагатися. До Індлеса звідти не відправляють. Вони пішли з вокзалу. Куди? Хтозна...

Втрьох повсідалися на бровку. Повз них проїжджали машини, але жодна не хотіла зупинятися. Вони виглядали самотніми й покинутими.

Може, щось будемо думати робити?

Що?

Скоро вечір, а їм немає навіть де переночувати. Може, повернутися на вокзал? Там хоча б є крісла...

Проїхала маршрутка з табличкою ,,Індлес” і зупинилась на заправці неподалік.

Думаєте, це доля?

Можна спробувати, – промовив Чорний Ворон й перший піднявся, щоб підійти до водія.

Водій же якраз оплачував бензин.

Якщо є рівно три, – почав хлопець ставити умови перед тим, як підійти до того, – чуєте, як мінімум три вільних місця, ми їдемо. Якщо два і менше – йдемо ночувати на вокзал.

Дівчатка кивнули і він сприйняв це як згоду.

...Місця знайшлися. Три, як він і казав. ,,Це таки дійсно доля.” Не поруч, звісно, а врозкид. Менш за все їм зараз хотілося сидіти разом.