Настя Абламська - По струні. vol.1 Початок піднесення

Агов! – знадвору почулись голоси. – Тут є хто-небудь живий?

Невже тепер хтось увірветься до них? Порушить їхній спокій? Перерве їхній мовчазний діалог?

Головне сидіти тихо: може, подумають, що ніхто живим не залишився, і пройдуть далі?

Допоможіть... – простогнала Емона.

...Їх знайшли двоє чоловіків. Витягли всіх трьох звідти на світ божий, на зелену галявинку, оточену сторожами-кленами, порізану стежками-шрамами, обсипану рохлями-пеньками... З-поміж усіх пасажирів маршрутки та одного водія вижили тільки вони втрьох (дивне спів падіння, не правда?), при відносно незначних тілесних пошкодженнях: кілька подряпин, синців і один вивих Емониної ноги, який легко вставляється на місце.

Чоловіки виявились мешканцями села Сеньківці, ходили через ліс на пастовень, щоб передати пастухам обідній пай та воду, а заразом і зібрати трохи хмизу по дорозі. А тут таке сталось...

А до села недалеко?

Два кілометра звідси, – відповідали чоловіки.

Чого ж тоді пастовень так далеко?

Так трава ж тут в самий раз! Коли корівки пасуться на цій землі, вони дають таке смачне молоко, що як скуштуєш, то аж губи облизуєш! Якраз на продаж.

Зрозуміло. Тільки боюсь, що ми скільки не пройдемо.

На жаль, ми нічим зарадити не зможем.

А є інше село, ближче за Сеньківці?

Звісно, є таке. Отавське, називається. Можете попросити там когось пустити вас переночувати.

Звідти можна якось виїхати до міста?

Так, раз в місяць проїжджає маршрутка, збирає багацько люду по найближчих селах і везе їх аж до Спітінга. От тільки навряд чи ви туди зможете залізти: стільки сельчан збирається, що нікуди й плюнути.

А частіше вона не ходить?

Зарплату видають раз в місяць, от і маршрутка раз в місяць ходить. Видавали б зарплатню кожного дня – сьогодні були б уже в Спітінгу!

Хоч є й інший варіант, – втрутився інший. – Попрохати, щоб вас відвезли на машині. Це якщо, ясна річ, непогано заплатити.

Гроші не є для нас проблемою. Хто це може бути і де його знайти?

Єсть один чолов’яга, який зможе вас доставити. Фамілія його Ковальський. Про його місце проживання можете спитатись у односельчан. В Отавському Ковальського знає кожна собака.

Так воно і справді виявилось. Перший же випадковий перехожий показав їм дорогу до дому Ковальських, мало не рвучись провести їх особисто. Будинок з особливими ознаками вони знайшли відразу – єдина двоповерхівка на все село!

Видихнувши повітря, Чорний Ворон постукав у двері. Їм відчинила не зовсім стара жіночка в самому розквіті.

Вам чого? – прямо запитала вона.

Ми б хотіли бачити Ковальського. Він вдома?

Ні.

І різко закрила двері.

Тоді ми почекаємо його, – крикнув хлопець прямо у вічко.

Не маю нічого проти, – почулось з того боку.

Та все ж їм ніхто не відкрив.

Вони повсідались на порозі. Сонце світило їм просто в обличчя. Доводилось дивитися вниз, щоб не засліпило. День був теплим, чудовим. Довкола двору бігала дітлашня, водила кругами м’яча. Неподалік сірої масті кіт вилизував свою худющу задню лапу. В промежинах між двома хатами навпроти було видно город, на якому сапала огірки зігнута старенька. Якийсь парубок носив їй воду й поливав поряд кавуни. Перед очима пролетів метелик. Він сів поруч, майже на руку Емоні. Коли вона поворухнула пальцями, метелик злетів і пурхнув у повітрі. Під ногами, мов сніг, лежить тополиний пух. Пахло свіжістю...

Через півгодини двері знову відчинились і жіночка принесла їм підніс із печивом та березовим соком. Пригостивши їх, вона копнула ногою кота, який вже лизав під хвостом, і сіла поруч. Вони жадібно жували печиво й спрагло пили сік.

То у якій справі ви нагрянули до мого чоловіка?

Ми б хотіли, щоб він відвіз нас до міста.

А з якої радості він повинен це робити?

Ми йому заплатимо.

Так як же він це зробить, якщо машина вже три місяці не їздить?

Вони втрьох вирячились на неї.

Ходімо, я вам покажу.

Авто було так собі.

Чорний Ворон відкрив капот, щоб оглянути його. Йому за плече заглядала Емона.

В основному, все не так вже й погано, – мовила вона.

Думаєш?

Угу. Тут підтягнуть, тут почистить, те-се – до вечора буде їздить.

Хіба ти в цьому розумієшся?

А що тут розуміти? Дитячий садок та й годі!

П’ять тисяч! – вставила господарка.

По руках! – згодився Чорний Ворон.

Їй було байдуже, що скаже на це чоловік, коли прийде додому. ,,Ти вже зовсім з глузду з’їхала? – кричатиме він. – Ти що це, жінко, чоловіче добро розпродаєш? Хто тобі дав право? Ще й так дешево... Яка з тебе баба базарна, коли ти й торгуватися не вмієш? Сором, ганьба!” – ,,А ти, чоловіче, покосив у дворі? – відказуватиме вона йому. – Знаєш, які там страшні зарості? Пройти не можна! Що ні? Так не вказуй мені, що робити. Краще займися хазяйством, а вже потім ціну набивай.” Та зараз це не має значення. В її руках гроші і її просто розпирає від радощі. Вона навіть не відразу почула, що до неї звертаються.