Настя Абламська - По струні. vol.1 Початок піднесення

Він (для виду) сковзнув поглядом по її тілу знизу вгору.

Просто я про це ніколи не думав.

І знову відвернувся до вікна.

Мелькали чорні тіні дерев, зливаючись з фарбами ночі. Колеса терлись об асфальт, тягнули все ту саму пісню. Світ заплющив очі, увімкнув автопілот і зробив вигляд, що його не існує. Хай тепер усім керує та, що заколисує сонце, що розкриває свої воронячі крила, затуляючи небо, і якій байдуже до всього, що відбувається в людських душах. Хай спокій ходить землею – тихі його кроки – хай веде за руку тишу. Такий закон, такий порядок.

Чув про Мішку?

Чув. Шкода, а непоганим хлопцем був.

Що правда, то правда.

Роботящий.

І не пив ніколи.

І допомагав усім чим міг.

І дівчата його любили.

І через таку дурницю...

Мовчанка.

А в мене якраз ворота перекосились... Хто мені тепер допоможе?

Може, Віталик, як приїде, чимось...

Та що він там може?

Ну, він же в тебе, начебто, хлопчина міцний і, здається, не дурний.

Це тут він розумніший за нас з тобою разом, а там, у городі, чисто тобі присцята муха!

І що він там?

Та нічого! Обкрутила його там одна „женщина”, старша від нього на п’ятнадцять років, от він і ходить за нею, як миленький.

А, може, вона з ним награється-награється та й кине?

Авжеж. Уже догралися.

До чого?

До пуза. Він же, дурненький, не подумав, що від цього діти народжуються.

А якщо він і не знав?

Знав, прекрасно він там знав. Не знав тільки, як його обійти. От, влупив би там йому хтось лопатою межи очі, зразу б мізки прочистились! А так...

Ну, що ж, приймайте тепер невістку.

Прийдеться. Ох, як же я цього не схвалюю... Я ж йому відразу казав, щоб не вівся. Послухався? Та де там! Ще й гроші у мене просив, щоб повести її там кудись. Проїхав якось і прямо з порогу: „Пап, дай денег – і навчився він там по-їхньому говорити. Фу, вульгарщина! – пап, ну дай! Мне надо, для очень важного дела.” А я йому: „Сходиш зі мною на свиноферму, повичищаєш там за свинями хоч один день і дам я тобі твої заслужені гроші. Ні? Ну йди до біса!”

Отак і сказав?

А як з ними іще? Вони ж звикли, щоб їм пожуй і в рота поклади.

Ото ж! Повтікали всі в місто, сидять там за своїми комп’ютерами, а ми тут потом і кров’ю обливаємось.

І ніяк не дійде до них, що життя їхнє неможливо без економіки, а економіка – це ми, це село. Не генодифікований продукт, а сільське господарство!

А вони беруть і паскудять усе. От, наприклад, у вас курі несуться?

Не хочуть.

І в мене теж. Одне-два, відсили три яєчка на тиждень – де ви таке бачили? Хоч бувало, що й зовсім нічого не несли. Неначе всесвітній бойкот задумали.

А ще кажуть, що дурні.

Звісно, дурні, інакше неслись би собі смирненько і кожен день нове яєчко. Безсовісні – от хто вони! Так і знайте, схожу я якось на базар, куплю цілий лоток яєць, понесу в курятник і нехай їм стане соромно!

Стій! Подивись-но он туди – ти це бачиш?

Вона повільно відкрила очі. Навколо лежало багато безсвідомих тіл, побите скло, криваве місиво... Все злилося, нічого не розібрати. Христина ще не усвідомлювала до кінця де вона і що з нею сталось. Було лише суцільне безпам’ятство й дивний трепет всередині – страх.

Затерпла рука. Вона спробувала нею поворухнути, проте відчула, що щось не пускає – чиїсь обійми міцно тримали її, сковуючи рухи. Якось вона вислизнула, не задумуючись навіть як. Глибокий вдих на повні груди й затримка повітря. Чорний Ворон лежав поруч у повній відключці. На чолі засохла кров. Губи сухі, порепані й дуже бліді. Христина провела рукою по лицю, ляснула разок – не реагує. Положила голову на груди – начебто дихає. Слабко якось...

Він кашлянув, облизав пересохлі губи. Христина спочатку глянула вгору на його підборіддя, вуха та ніздрі, потім подумала, що йому, мабуть, важко дихати й припіднялась. Він також опустив очі донизу й споглядав її широко розкриті зіниці й привідкритий рот, слідкував поглядом її рухи, коли вона забрала голову з його грудної клітини. Кілька секунд вони мовчки витріщались один на одного, вивчали вирази лиць, вдивлялись у найдрібніші зморшки, які тільки можуть бути у їхньому віці. Ніхто з них поки що не усвідомив, що відбулося.

Жодної подряпинки.

Він живий!

Ні однієї.

Він потягнувся пальцями руки до її лиця, щоб їхніми подушечками відчути шкіру.

Ні, таки жодної.

В тебе також.

На якийсь час він завмер, ніби передчував агонію, а потім відсахнув руку, як від вогню.

Вони ніяк не могли відірвати свій погляд від погляду іншого.