Настя Абламська - По струні. vol.1 Початок піднесення

А ти завжди грав?

Він перевівся на неї, потім на стелю, трохи подумав.

Ну... Якщо мене не підводить пам’ять, народився я без гітари.

Я серйозно.

Хіба я сміюсь?

Вона пішла на прямоту.

В тебе була перерва?

Була.

Довго.

Сім років.

Через що?

Він змовк: не хотілось говорити про це.

Це складно.

Спробуй пояснити.

Не зрозумієш.

Звідки ти знаєш?

Відклав гітару. Опустив очі донизу.

Знаю і все.

Вона не збиралась його змушувати.

Це настільки страшно?

Дуже. Тут замішано багато болю, крові, наркотиків, сліз, шмарклів і... одна смерть. Одна-однісінька, але найгірша з усього. Зазвичай, вона позбавляє проблем, а тут їх примножила, дає волю – одягає залізні кайдани, зануряє в спокій – не дозволяє дихнути... Вона зламала усе, заради чого варто жити, і тепер манить до себе. Опір неможливий.

То ти хочеш померти?

На мить він направив на неї свій погляд і знову втупився в підлогу.

Так... Ненавиджу своє життя.

За що?

За все те хороше, що я від нього отримав. Бо не має сенсу вставати щоранку, вдивлятися в обличчя зустрічних, в чарку, в калюжі, в своє відображення і переконувати себе, що все гаразд, говорити неважливі речі і слухати нісенітниці, глядіти в небо і не бачити нічого – ми все одно помремо. Яка різниця, коли це станеться?

Але ти знову граєш, все добре складається, у тебе ж талант...

Кому я потрібен зі своїм талантом? Можливо, зараз моя музика цікавить багатьох, та років через п’ять цим нікого не здивуєш – і я опинюсь на початку. Згаяний час.

І зараз?

Навіть зараз.

Тоді поясни: чому ти живий?

А навіщо поспішати? Смерть вона така, що сама обирає, коли тобі час іти, а до цього скільки не проси – їй байдуже до тебе. Та й не бере вона мене. Вважає, що я недостатньо помучився. Можна подумати, від цього комусь легше. Тому я чекаю. Чекаю, що вона награється мною, що одного дня захоче покласти в ящик і скине нарешті плиту, під якою я стою.

Сумно.

Зате чесно й відверто.

Хлопець сам собі не вірив: він, утопленик в своїх власних думках, ділиться своїми переживаннями... з дівчиною? І їй не байдуже? І йому подобається з нею говорити? Тягнеться до неї?.. як пацюк до мишоловки.

Бере гітару, збирається піти.

А ти ще обіцяв навчити мене грати на гітарі.

Чорний Ворон спрямував погляд на стелю і зробив таке обличчя, начебто множив у голові трьохзначні числа.

Точно! – нарешті сказав він. – Пригадую... Ну, то давай?

Що давай? – перепитала Христина.

Вчитися.

Сьогодні?

А ти проти?

Та ні. Просто... хіба ти не стомився?

Від чого? Від гри? Ніколи! Тим паче, що гратимеш ти.

Він швидко підставив поруч стілець і попросив ручку й папір. Вона подала йому ручку й вирвала аркуш зі свого записника. Він шість разів накреслив шість ліній, поділив на три частини і розставив крапки у відповідних місцях. Навпроти кожних шість рядків поставив букву з латинського алфавіту. Взяв гітару, підсунув до неї аркуш, називав акорд і показував, як він береться.

А тепер ти спробуй.

Вона невпевнено тримала гітару, незграбно ставила пальці на струни, звучання виходило недосконалим.

Сильніше придавлюй, щоб звучала кожна струна, – він допоміг їй надавити, а потім пройшовся по всіх струнах. – Ось так. Тепер бери далі.

Вона продовжувала далі, він їй допомагав чим міг, навіть підказав, що соль можна брати як фа на третьому ладу, якщо їй так буде легше. Раніше він нікого не вчив грати, а тому нервував не менше за неї – в самого рука часом сіпалась. Чи може не від того?.. Витягнув сигарету, а запальнички не знайшов.

Я зараз.

Згадав, що випадково поклав її кудись до своїх речей.

А ти тренуйся-тренуйся, – казав він їй вже коло дверей.

І вийшов. Христина ще кілька хвилин робила свої спроби створити із набору акордів хоч якийсь музичний ряд, але дуже скоро її пальці просто горіли і вона перестала. Їй і в голову ніколи не приходило, що це так боляче і яке це щастя, що вона не лівша.

Не чую! – крикнув він на весь будинок.

Пальці болять, – поскаржилась Христина.

Звикай! – говорив той голос. – Перші два місяці вони в тебе болітимуть страшенно. Хоча, і потім також, але вже не так. – він зайшов. – Ну, то як?

Вона підняла на нього жалісливий погляд.

Я вже не можу.

Просто ти ще не звикла.

Він забрав в неї гітару, став однією ногою на стілець, переривчасто грав і говорив:

Не суди суворо... це лише початок... далі буде краще... я спробую десь дістати акустичну... хоча тут струни м’якіші... та, в принципі, їх можна поміняти... і все-таки краще починати з акустики... В мене ж також... не все відразу вийшло... лиш з роками я навчився таке виробляти... і мої пальці під собою... струн зовсім не чують... Ось глянь! – він подав їй свою руку. – Шкіра тверда, шершава – такі пальці повинні бути в гітариста. А твої... – хлопець відчув її долоню в своїй руці, – такі ніжні...