Настя Абламська - По струні. vol.1 Початок піднесення

Ничего. Тебе все равно хуже не стало.

От бачиш – тоді тебе не цікавили мої почуття, так чому я повинен повірити, що й тут тобі не начхати?

Покінчивши з цим остаточно, Чорний Ворон хотів вже повернутися до своєї кімнати, але Сопляк, заступивши прохід, не дозволяв цього.

Пусти! – вимагав хлопець.

Может, не нужно оставлять тебя сейчас одного – мало ли что.

Не переймайся. Я давно вже дорослий і дам собі раду.

Він відштовхнув здорованя вбік, чому той неохоче підкорився, й нарешті знову опинився на самоті. Ось вона тиша! Тепер можна буде зібратися з думками.

Раптом дуже закортіло покурити, але в пачці не залишилось більше сигарет. Юнак вийшов до кухні, став біля холодильника, засунув руку в проміжок між ним та стіною і витягнув звідти нову пачку. Повернувся до кімнати. Та згодом вийшов знову – Сопляк, який досі стояв у коридорі, простягнув йому його запальничку, що завжди знаходилась у нього, коли хлопець забував покласти її до кишені. Швидким рухом він вирвав її з рук й повернувся до кімнати. Схилившись на комод, він закурив. Повільно втягнув в себе дим і так само, не поспішаючи, видихнув ним. Полегшало. Кілька хвилин задоволення – нарешті відпустило.

Потім несподівано увірвався Сопляк.

Вот ты говоришь „ничего для тебя не делал, не поддерживал...” – почав Сопляк усе йому виказувати. – Но я хоть что-нибудь, да и сделал, а ты даже не пытался. Ты никогда не интересовался мной и не предлагал свою помощь. Я ведь тоже человек! Имею ж я какие-то права?

Чорний Ворон нічого не відповідав. Він просто простягнув йому свою недокурену сигарету. Коли той взяв, дістав собі нову.

Я ж не многого прошу, – вів далі Сопляк, опершись всією масою на той нещасний комод, що ледве міг витримати самого Чорного Ворона. – Скажи мне только, что с тобой в последнее время происходить?

Якби я тільки міг знати.

Ну, тогда скажи, на что это похоже.

Нінащо не схоже. Це щось особливе, таке, чого тобі ніколи не зрозуміти.

А ты хоть сам понимаешь? – спитав Сопляк, відбираючи з-під його пальців тліючу сигарету, бо ж попередньої ненадовго вистачило.

Ні, – відповів Чорний Ворон, дістаючи з пачки нову сигарету і прикурюючись об стару. – Можливо, з часом зрозумію.

А сейчас что будешь делать?

Хмарка диму вийшла з рота Чорного Ворона й розчинилася в повітрі.

Дуріти...

„Днів я вже не рахую – яка з цього користь? Все одно це мені не допоможе.

Я все більше починаю усвідомлювати, що це не сон, а реальність… І стіл цей реальний, і стеля, і підвіконня, і він… Музика, яка йде від його гітари не може бути видумкою – я не вірю в це.

Можливо, я помиляюсь. Ми всі здатні помилятись. Чому я не можу? Тоді, виходить, цього всього немає… А якщо і мене немає? Що, якщо я не живу? Я не ходжу по вулиці, люди мене не помічають, бо мене не існує. А мені тільки весь час здається, що ходжу таки і на мене дивляться – обман свідомості.

Маячня. Свідомість не може бути сама по собі – це неможливо. Отже, я живу. Ура!.. Але й це все справжнє...

Хіба-що до цього життя було обманом. А тепер воно показало своє справжнє обличчя. Страшно… Ліпше воно цього ніколи не робило.

А що якщо це Зона? Відокремлене місце, де відбуваються дивні речі...як у фільмі ,,Сталкер”. І за межами цього міста є кордон, що розділяє цей світ з іншим. Скоріше за все, так воно і є.

А може, я думаю неправильно… чи правильно? Я вже заплуталась. Не хочу більше цим перейматись. Тим паче, що я не в змозі щось змінити. Хай буде як є, а якщо це непотрібно, то воно переміниться назад.

Ось так… ”

Христина закрила свій записник і відклала в сторону.

Гроші їй дав Чорний Ворон. Просто якось спитав: ,,Чому ти ходиш в одому і тому ж?” – ,,Мені нічого вдягнути.” – ,,Так купи собі що-небудь. Чи нема за що?” Вона кивнула. Він дістав свій гаманець і простягнув їй гроші. ,,Я не візьму,” – поквапилась відмовитись. ,,А ти не бери – я тільки покладу їх тобі в долоню, а ти стиснеш.” – ,,Це одне і теж.” – ,,Як знаєш. Тоді давай я платитиму тобі за те, що ти сидітимеш зі мною, коли я гратиму.” – ,,Я й так з тобою сиджу і навіть розмовляю з тобою.” – ,,А тепер ти за це ще й зароблятимеш.” Вона взяла одну кофтинку й светр на замку, щоб одягати його, коли буде холодно. На зекономлені гроші купила блокнот і чорну гелеву ручку, аби записувати туди свої думки, які не дають їй по ночам спокійно спати.

Вона слухала музику. Тепер дурні думки йшли геть. Вона розслаблялася... Здається, навіть трішки усміхнулась. Вперше за кілька днів.