Настя Абламська - По струні. vol.1 Початок піднесення

Що це в тебе? – зацікавлено запитав Чорний Ворон.

Де?

Ну... – Він повів пальцями по своїх губах. – Тут.

Маєш на увазі посмішку?

Воно так називається? Поясни мені.

Вона задумалась.

Тобі цього не зрозуміти.

Йому стало соромно. Соромно за те, що він не знав таких елементарних речей і не міг осилити їх пізнання. Він похнюпив голову й продовжував грати.

Христина закрила записник, відклала його в сторону. Склала руки на стіл, поклала на них голову. Вслухалася в звуки... Вже третій вечір підряд вона слухає тільки їх. Вони здаються їй занадто низького рівня – це не для нього. Ці звуки стримують його, не дають виходу усьому потенціалу, який не дає йому спати по ночам. Це не те, що він грав до цього.

Це не твій стиль, – мовила вона.

Я знаю.

Тоді чому ти граєш?

Репетирую. А завтра мені все одно доведеться це грати.

Раніше в тебе краще виходило.

Раніше я виконував те, що придумав сам. Ця композиція не моя.

Дівчина лише зітхнула.

Йому чомусь стало сумно. „А їй, виходить, не байдуже, що я граю.” Йому це здавалось незвичним: нікому з його тодішніх дівчат не було цікавим те, чим він займався. Що вже говорити про сенс його життя! Все було як: вони з’являлись з нізвідки, кілька вступних слів і вони вже тягли його до ліжка. На ранок вони повертались у своє „нізвідки”. Кожна. Спочатку було досить зручно – раз-два – і ніяких зобов’язань. Був час, коли йому це подобалось. Потім йому раптом хотілося зупинитись, розповісти про свої спостереження, поділитися відкриттям, зацікавити, аби вони не дивилися на нього тільки як на того „з ким можна провести ніч”. Він хотів бути не просто іграшкою, а й щось значити в їхньому житті. І більше ніколи не прокидатися в чужому, холодному ліжку на самотині. А потім... потім він сам кидав їх на світанку. Йому здавалося, що краще піти, ніж бути покинутим.

Він зіграв щось нове, що вона ще не чула.

Я це недавно написав, – говорив він, дивлячись у вікно, при цьому не припиняючи грати. – Випадково зачепив струни – і все, почалося. Раптове натхнення... Давно в мене цього не було. Зазвичай я тримаю все в голові, а тут вирішив записати... Знаєш, невідомо, що буде завтра. Раптом забуду... чи років через шість захочу знову зіграти цю мелодію й не згадаю. Потім записав усе, що понаскладав до того. Уявляєш, усе позаписував, навіть той примітив, який придумав на другий день, як навчився тримати гітару в руках. Висока стопка вийшла, десь приблизно з півтабуретки. Ніколи б не подумав, що у мене така багата уява. Жодної схожої мелодії... і всього сім нот – дивовижно. Тоді я подумав: а навіщо це? І спалив. Здається, на задньому дворі ще залишилось трішки попелу.

Усе спалив?

Ні. Знайшлося декілька, які я не зміг кинути в одну купу: дорогі вони мені, їх шкода.

Скільки їх?

Як виявилось, 23. Хм!.. З кілька тисяч тільки 23 варті уваги, принаймні моєї. Я пам’ятаю ті, що спалив, а ті 23 просто боюсь забути.

Ти так багато понаскладав.

Я писав мало не кожен день. В голові випливала мелодія, відтворив, запам’ятав, пішов далі, потім ще одна мелодія, а за нею ще і ще... Отак і вийшло. Звісно, бувало, що нічого не придумувалось, тоді я просто жив. Через деякий час наче з ланцюга зірвався: складаю, граю, граю... Хвиля пройшла – і знову затишшя. Дивно якось... І що найголовніше, жодного допінгу – воно виходить саме по собі. Раптом... коли цього найменше чекаєш.

Але тут вийшов Сопляк.

...разыгрались тут... – буркотів він собі під носа, – целую ночь: брынь-брынь-брынь, брынь-брынь... нормальным людям некогда и выспаться... каждый вечер и до самого утра...

Сопляк! – крикнув на нього Чорний Ворон.

Ну хорошо, не до самого утра! Но все же, имейте совесть, людям завтра на работу.

А в самого є совість? – підступно спитав хлопець.

А что я уже сделал? – перелякався Сопляк і додав шепотом: – Подумаешь, съел последний пирожок.

Що?

Я говорю, – ледь не кричачи мовив він, драматично ставлячи паузи мало не після кожного слова, – пойду-ка я, напьюсь, как свинья – может быть тогда смогу уснуть.

Сопляк зняв з вішалки куртку, перекинув її через плече, став на порозі, зробив рух рукою, ніби припідняв невидимий капелюх в знак прощання, при цьому переносячи опору лише на одну ногу і легенько, мов метелик, вистрибнув у двері.

Блазень! – саркастично мовив Чорний Ворон.

І далі продовжував грати, ніби нічого не сталось.

Він спокійно сидів, граючи перебором. Якась філософська думка завітала до його голови і тепер він робить усе можливе, аби втримати її. Лице його при цьому напружується, погляд зосереджується на одній точці. Вона випадково підвела очі і застала його такого. Він же як сновида! Аж закортіло щось спитати в нього: