Настя Абламська - По струні. vol.1 Початок піднесення

Чому? Це ж твій батько...

Ну і що? Він не хотів нічого про мене знати і я не хочу.

Ти його ненавидиш?

Так.

Дарма я про нього згадав? Вибач.

Не вибачайся.

Я мушу.

Він дужче притиснув її до себе – нарешті він її помітив.

Просто раніше я часто робив дурниці. Деякі з них жахливі, – Чорний Ворон тяжко й повільно зітхнув, причому його зітхання тремтіло так, неначе холод пробрався в душу й затягував до себе. – Хочеш дізнатися, навіщо я спитав тебе про це? Ось у тебе була хоча б мати, яка піклувалась про тебе. І сім’я, хай навіть неповна. А тут батьки кидають своїх дітей відразу після народження, прямо на вулицю, у прірву без дна, в руки смерті. Я мусив якось виживати, як і усі прагнули жити, ціною крадіжок чи вбивств... Ніхто з нас не мав дому чи когось, хто міг би підтримати в тяжку хвилину. Мені пощастило: в мене був Сопляк – мій брат по нещастю. Та де він зараз? Правильно, в пеклі... Туди йому й дорога. Знаєш, чому я тут? Чому не залишився біля самих низів?

І чому ж?

Підлітком мене збила машина. Я якраз був у відчаї, бо група, в якій грав, розпалась, і я не знав, що мені далі робити. Тим чоловіком, що сидів за кермом, виявився Титан – підприємець, якому належала вся наркоторгівля у Бюріеді та ще в декількох містах. Він прийняв мене за умовою, що я посяду його місце після смерті. Навіщо я погодився? А що я мав йому сказати? Або це, або вулиця. Я залишився. Та кожен день ставав нестерпнішим, я думав, що він вже ніколи не закінчиться, але якщо він закінчиться, то почнеться другий, ще гірший – замкнутий круг. Титан натягнув на мене умовний ошийник. І я ненавидів його більше за все на світі, але втекти не наважувався: в мене з’явився дім, новий одяг, багато дрібничок, яких не потребував. Потай я виходив з дому, щоб на хвилиночку відчути солодкий смак волі, а коли повертався він мене бив, бив за провину і не тільки, бив сп’яну, бив перед усіма, принижував мене. Найболючіше він бив мене через гітару, бо хотів зліпити з мене свою подобу і не бажав, щоб я став музикантом. А потім стих. Отак раптом. Не знаю чому. Здавалось, життя налагодилось: приходив додому під ранок – нехай, приводив дівчат – будь ласка, включав голосно музику – ну і чорт з тобою. Але я помітив, що не був від цього у захваті. Коли він мене бив, я хоч знав, що йому не байдуже щодо мене і мого майбутнього. На що мені сподіватися, якщо я бачив його раз в тиждень, та й то ми проходили мовчки, мов чужі? Це було ще гіршим, ніж коли він підіймав руку. Ти можеш собі уявити, що потім сталось?

Ні. А що сталось?

Тоді свою руку підняв на нього я... – тут Чорний Ворон зупинився. Йому було важко розповідати. Христина чула, як йому хотілося хоча б схлипнути, проте не дозволяв собі будь-які прояви слабкості. Вона не квапила його, як би їй не хотілося дізнатися, що ж трапилося далі, а лише гладила його по голові, перебираючи волосся, щоби він раптом (!) не вибухнув істерикою.

Відтоді я двічі сирота, – продовжив він. – Я досі відчуваю себе винним. Тому покинув грати, зайнявся справою, його, до речі, справою, якою він жив, в яку поклав стільки сил та грошей. Я нічого не змінював, не реалізовував нові ідеї, не пробував піднятись вище, але робив усе від мене можливе. І тепер те, що калічило мою душу і разом з тим давало йому привід жити абстрактною матерією, пропало. Значить, дарма я мучився, дарма жертвував собою для цього егоїста. Так, він годував мене, одягав, дав дах над головою, але заради чого? З усюди він брав для себе якусь користь. Йому зберегти фірму – мені ж хотілось мати батька. Звісно, я не знаю, що це, мати батьків, але інколи міг би обіймати матір, глянути в очі батькові... Вони можуть недобре до мене ставитись, та нехай, аби впускали в дім, коли на вулиці дощ, питали, де я був так довго і чому не вдягнув куртку, заходили до кімнати, щоб перевірити чи я сплю, або ж втік на концерт. Досить і цього. Тоді я б знав, чия кров тече в мені і що за плоть на моїх кістках. Тільки це, цей мінімум і я був би задоволеним. Це не так вже й багато.

,,Сучий ти сину, горіти тобі в пеклі!” – подумки проклинав його Чорний Ворон.

Ти помітила, що одні двері в цьому будинку заперті? За ними колись була його кімната. Ходімо, я покажу її тобі.

Може, не треба? Нехай іншим разом.

Ні, потім я не зможу... Зараз.

Він піднявся і вийшов у коридор. Христина послідувала за ним. Він пішов у найдальшу частину будинку і з наближенням кожен його крок ставав дедалі повільнішим. Перед самими дверима він зупинився. Хлопець продовжував стояти навіть тоді, коли Христина зрівнялася з ним. Вона взяла його за руку. Він міцно стис її маленьку ручку, що в неї мало не хрускали пальці, але вона терпіла. А він навмисне тис, щоб вона закричала, щоб її крик розбудив його. Та ні, вона мовчала. Може, дійсно любить?