Настя Абламська - По струні. vol.1 Початок піднесення

Просто ти знову про щось задумався.

Привітались.

Давно тебе не бачив. Ти кудись їздив?

Було діло.

По справах?

Майже. А що, без мене тут щось змінилось?

Це тихе місто ніколи не подає ознак життя... принаймні вдень, – відповів Ловкач. – До речі, ти не проти змочити чимось горло?

Взагалі-то я на роботу йду.

У-у-у-у-у-у-у... Та ти ж нічого не знаєш!

Що не знаю?

Ловкач прицмокнув язиком.

Ходімо.

Вони зайшли в найближчий кафе-бар. Час був ранній, нікого не було, а вже накурено... чи ще накурено. Він згадав, як сюди вони з Сопляком приходили сюди вдвох. Або з компанією. Ніколи не поодинці. Хіба що Сопляк прийшов сюди один тієї ночі, коли незнайомець напоумив його помститися Христині. Він сидів за стійкою, ось тут, на цьому стільці, дивився на кольорові пляшечки навпроти, замовив свій улюблений портвейн з горілкою та шматочком лайму. Б-р-р-р-р, яка бридота!

Чого стоїш? Сідай.

Чорний Ворон сів.

Якийсь ти чамренний.

Нудить-не-рве, нудить-не-рве...

Я просто не виспався.

Ладно, проїхали. Щось будеш?

Нудить-не-рве...

Не хочеться.

А я візьму пива.

Коли Ловкачу подали його замовлення, Чорний Ворон подумав, що і бармен був той самий. Саме він протягував своєю сухорлявою рукою випивку для Сопляка.

Господи, як же його зараз НУДИТЬ!!!

Загалом, ось що було – почав розповідати Ловкач. – Ти в курсі, як проходили справи фірми останній кілька років?

Не дуже добре.

Це твоє ,,не дуже добре” наразі означає ,,дуже навіть непогано”. Звісно, період розквіту вже позаду, тим не менш вони умудрялись якось викручуватись і стабільно триматись на плаву.

Знаєм, плавали.

Так от, коли ти взяв відпустку, справи їхні кілька днів ще хоч куди не йшли. Раптом щось пішло не так, почались серйозні проблеми, випливли давні борги... Одним словом, все було в такій жопі, що далі нікуди. Начальство зібралось, обсудило, обміркувало і вирішило продати все к чортам.

Це кінець?

Так що можеш розслабитись. Сьогодні тобі нікуди поспішати... Та й завтра також.

Ловкач поставив порожню пляшку. На склі залишились відбитки від його пальців.

Я зараз.

Чорний Ворон піднявся й пішов до туалету. За раз виблював все з себе, залишивши в шлунку пустоту. Відчуття полегшення і нерозбірливий присмак слимака, що проповз по сухій горлянці. Трохи крутиться голова, але то нічого, то неважливо...

Він вийшов на вулицю. Свіже повітря сприятливо впливає на впорядкування думок. Мозок розігрівався. І він пішов. Куди? Додому. Йому більш нікуди йти.

Ще з порогу він зачув акорди – Христина вчиться грати і робить успіхи. „Треба буде колись купити їй акустику.”

Хлопнули двері. Христина, яка сиділа у вітальні на дивані, перестала грати.

Чорний Вороне, це ти? – гукнула вона.

Тиша.

Вона відклала гітару й вийшла в коридор. Потім пішла на кухню, про всяк випадок заглянула в ванну і навіть в комірчину. Ніде нікого не було. Дівчина зайшла до кімнати Чорного Ворона і знайшла там його. Він лежав на ліжку, повернутий на бік лицем до неї. Під голову підклав руку, яка наполовину звисала над підлогою. Пальці тримають незапалену сигарету. Його погляд був направлений на стіну, цілком пустий погляд спрямовувався на стіну, яку він бачив із дня в день протягом кількох років підряд. Коли вона зайшла, він машинально перекосився на неї.

Що ти тут робиш? – Христина старалась якомога лагідніше запитати.

Лежу... думаю... Ляжеш зі мною?

Він відсунувся від краю і пустив її до себе. Кілька хвилин вони, обнявшись, лежали мовчки. Вона відчувала, як він намагається дихати спокійно, але в цьому спокої чулось майже непомітне тремтіння – він чогось боявся і не хотів, аби вона знала про це. Її рука не поспішаючи гладила його спину, а він начебто не помічав цього, начебто його не було тут, з нею, ніби він заглибився кудись в себе з метою не вилізати звідти довіку. Навіть його голос, здавалося, долинав звідти:

Може, їх познімати?

Кого?

Постери з голими дівками. Старі вони, вже приїлися.

Хай будуть.

Вона ткнулась носом об його груди.

Не знав, що вони тобі подобаються.

Зовсім ні. Просто я не проти, щоб вони тут висіли.

Я їх таки зніму: вони з того часу, у який не варто повертатися...

Він подумав, що вона його не розуміє, а їй і не потрібно його розуміти – вона й так чудово вловлює його настрій.

Він заговорив по-іншому:

Де твій батько?

Не знаю.

Коли ти останній раз його бачила?

Ніколи.

А тобі було інтересно, хто він?

Ні.