Настя Абламська - По струні. vol.1 Початок піднесення

Він любив досліджувати її тіло, вдихати його запах, пробувати язиком... Інколи він зав’язував їй очі. Деякий час вона нічого не відчувала. Здавалось, що він просто дивиться на неї, або ж тихо вийшов з кімнати. Жодного руху, жодного шереху – відсутність відчуття присутності. Якраз в ті хвилини, коли їй хотілося зняти пов’язку, він починав нагадувати про себе якимись незначними діями: легенько дмухав на її шию, за вушко чи просто проводив пальцем по боці, починаючи зі стегон і майже до пахви. Їй було лоскотно й хотілося сміятися. За тим він різко змінював об’єкт дослідження, розводячи їй ноги й торкаючись їхньої внутрішньої сторони. Раптом він нахилявся й лише один раз, один-однісінький разочок лизнув кінчиком язика по нижнім губам – їй відразу паморочилось в голові. Провал у свідомості. А він брав пляшку вина, цілував дівчину і, різко відсторонившись, поки вона ще не закрила рота, помалу вливав туди окривавлений напій, відпивав сам і знову цілував. Заливав вином пупок і сьорбав звідти, засмоктуючи ніжну шкіру. Дрібною цівкою розливав по тілу, особливо старався чіткою лінією розлити між грудьми, ловив язиком краплі, що стікали по округлостям стегон і між ногами, розмазував вино по животу двома пальцями, а потім цими ж пальцями проводив по її вустах. Вона облизувала свої вологі губи. В такі моменти вона так його хотіла...

Це було дивне відчуття.

Обоє знали, що подобається іншому, нічого не говорячи. Вони інтуїтивно шукали шляхи доступу власних тіл. Вони не задумувались над тим, звідки це знають – просто знали і все.

Між ним не проходило жодного слова. Обоє вважали, що слова тільки зіпсують святість миті. Тому вони тихо й грайливо сміялись – цим все сказано. Та й вони чудово розуміли одне одного: коли було холодно, було сумно, було страшно, радісно, добре, затишно, коли хотілось плакати чи кричати, хотілось цілуватись або просто дихати в унісон.

Та інколи губи приймали форму візерунків слів:

Чому цілуєш мої губи?

Вони подобаються мені.

Чому стискаєш мою руку?

Вона зігріває душу.

Чому пригортаєш мене до себе?

Разом нам не страшно.

Чому вдихаєш мій запах?

Я наркоман. Ти – мій наркотик.

Чому так хороше з тобою?

Бо ми – одна суть...

Часом розмови набували іншого змісту.

Він лежав на її колінах. Вона пестила його волосся. Він відпочивав.

Уявляєш, Христю, – говорив він якимсь замріяним голосом, – завтра ще один маленький концертик і ми, після стількох блукань, приїдемо додому. Хоча, тут також непогано.

Чим же тобі тут сподобалось?

Годують непогано. Та й взагалі, знову грати в гурті... От тільки останнім часом втомлююсь, пальці горять. Після довгої перерви, це занадто. Сім років сидіння склавши руки, після цього кілька днів на репетиціях в підвалі, одна година з перервами на сцені, а тоді більше місяця поневірянь... Ні, таки занадто. От якби я пограв перед цим тиждень-два, розігрівся, розім’явся – і хоч цілий рік на гастролях!

А як же я?

А тебе б я з собою возив, прив’язавши до себе мотузкою, щоб ти нікуди від мене не втекла. І була б зі мною всюди: їли разом, спали разом, приймали душ разом...

Припустимо. А коли гастролі закінчаться?

А тобі ніхто не скаже, що вони закінчились. Ти будеш прив’язаною до мене вічно.

Він знову повторив, уже тихіше і з насолодою:

Вічно...

На кілька хвилин він поринув у свої роздуми. Просто раптом подумалось про щось, а про що, він і сам не зрозумів. Це була одна із тих думок, що блискавично пролітали в голові.

Знаєш, Христю, коли я отак лежу в тебе на колінах і ти доторкаєшся до мого волосся, часом я почуваюсь наче кіт – ще трішки і я замурчу.

Як на мене, в дечому ти таки схожий на кота.

Справді?

Угу.

Це його приємно здивувало.

Мяу-у...

Знущаєшся?

Ні, підігрую!

Не смішно.

А ніхто і не сміється. Як на мене, то я поки-що не заріс шерстю, не ходжу на чотирьох, та й хвоста начебто немає. Чи є?

Ти просто глузуєш!

Все-все, тепер я мовчу. А ти продовжуй, мені дуже цікаво.

Він знайшов її руку й положив собі на голову, щоб вона й надалі сплутувала пасма.

Правду кажучи, ти схожий на кота лише в одному – в погляді. Пам’ятаєш той день, коли ти навідався до мене в Катюр?

Хлопець кивнув.

Так от. Тоді в тебе був втомлений вигляд, та це й не дивно, адже ти не висипався і зовсім обезсилився. Потім ти глянув на мене – очі твої були живішим за тебе самого. І цей твій погляд... він здався таким знайомим... Знаєш, раніше, коли була ще дитиною, в мене була кішка, щоправда мама не дозволяла приносити її в квартиру, тому вона жила в під’їзді під сходами, а я її тихенько підгодовувала. Щоразу вона зустрічала такими самими очима, що були в тебе – вірними, відданими... Я знаю, що це собачий пріоритет бути вірними, та все ж... Інколи здається, що коти бачать і розуміють навіть більше за людей. В них є щось містичне і це вабить. Мабуть, тому я люблю, коли ти отак на мене дивишся.