Настя Абламська - По струні. vol.1 Початок піднесення

Я Агоній.

Серйозно?

Продюсер глянув на наліпку на грудях, де було зазначене його ім’я, і хоча в очах трохи двоїлося, все-таки той виявився Агонієм.

Вау, точно... І як тобі живеться з таким іменем?

Нормально.

Хм, цікаво...

Він відпив з пляшки і глянув униз.

А що це в тебе в руках?

Гітара.

Чия?

Мабуть, ваша.

Моя? Покажи.

Охоронець розстебнув чохол, але в продюсера ще більше розпливалося в очах і він не зміг упізнати інструмент.

Окаянний! – загорланив він.

Охоронець зробив те саме шепотом по рації. Через декілька хвилин вийшов асистент продюсера, якого він найняв, щоб більше байдикувати. То був худорлявий хлопчина, у строгому чорному костюмі з тонкими смужками вздовж та карколомною зачіскою по формі чимось схожою на зірку (це поєднання не дуже підходило одне одному, скоріше за все це був конфлікт раціональності з мрійливістю), прижмурені очі (чимось схожий на Метью Белламі). На носа йому часто сповзали окуляри, тому час від часу доводилось їх поправляти, а ще він завжди носив із собою блокнот, в якому докладно розписано кожен день.

Що?

Ось.

Окаянний глянув на гітару.

Ну?

Наша?

Наша.

Прекрасно! – зрадів продюсер. – Вберегли таки кілька тисяч... – він ще раз роздивився інструмент, задоволено прицмокнув і раптом звернувся до охоронця: – Звідки вона в тебе?

Принесли.

Хто?

Троє молодих людей.

А вони де її взяли?

А біс його знає!.. Знайшли, напевно. До речі, один із них сказав, що третя струна ослабла і він її підтягнув...

То він гітарист?

Звідки я знаю.

А вигляд у нього був, як у музиканта?

Я до них ніколи не приглядався.

Куди вони пішли?

А он вони стоять, – показав він рукою на машину на узбіччі. – Курять.

Ану давай зміркуй швиденько і приведи їх сюди – похлопав продюсер долонею по широкій спині охоронця. – Давай-давай.

Я не можу покинути пост.

Окаянний!

Я зрозумів, – спокійно відкликнувся той, вже майже не реагуючи на своє ім’я.

Це чудово, що ти зрозумів, головне, щоб зрозумів правильно.

Я все правильно зрозумів, – монотонно промовив Окаянний.

Тоді веди їх в кабінет адміністратора.

Хлопець кивнув і пішов через дорогу. Продюсер впхнув убік охоронця й, знизивши голос, прикривши рот рукою, ніби по секрету, звернувся до нього:

А я піду випхаю бісового адміністратора з його бісового кабінету.

Охоронець скрутив руку в кулак, мовляв, так тримати.

...За вікном тягнулась до горизонту дорога, по якій подекуди проїжджали іномарки. По одну сторону від неї розташовувалось подвір’я готелю, по іншу – парк. Звідси особливо добре видно, як починається алея, оточена туями, які супроводжують її вздовж усього маршруту. Якби це вікно виходило з іншого боку будівлі, то вид цей не був би таким привабливим – звичайна вулиця з багатоетажками. Продюсер сів за стіл, розкинувся в кріслі. З цікавості заглянув в шухляду – там лежали футляр з сигарами. Він взяв одну, роздивився її, понюхав, за тим відкусив край і сплюнув просто на сяючий паркет. ,,Бісовий адміністратор!..” Не встиг він знайти запальничку, як відчинились двері. В кабінет зайшло троє. ,,Так-так-так. І хто же тут у нас? Хлопець з переляканими очима, ще один хлопець, тільки цей уже сміливіший, патлатий зараза, але нічого, головне, що личко симпатичне, ну і нарешті дівчина з непоганою фігурою і... вау, які в нас звабливі ніжки! На жаль, сьогодні я не можу: похмілля й та робота. Я геть знесилений. Давай іншим разом, крихітко.” Останнім увійшов Окаянний. Він швидко пройшов кімнатою, став по праве плече продюсера й подав йому вогник. Продюсер закурив, ще раз обдивився кожного, а тоді запитав, стараючись додати у свій голос якнайбільше грізності:

Хто із вас грає на гітарі?

Дивлячись як, – відповів Чорний Ворон, хрестивши руки на грудях.

Хто добре грає? – спитав асистент.

Христина й Максим глянули на Чорного Ворона. Сам він навіть не ворухнувся.

Прошу зайвих вийти, – ввічливо попросив Окаянний, що аж мурашки пройшлися по спині від такої ввічливості.

Чорний Ворон залишився один. ,,Шкода, що це не дівчина – я б з нею швидко договорився.”

Сідай, – запропонував асистент, вказуючи на крісло навпроти продюсера.

Я постою.

Розмова може бути довгою.

У мене всі розмови короткі.

В нас, в принципі, також.

Що ж так?

Це залежить від обставин.

Їх можна обминути.

Але без них ніяк.

Асистент примружив очі, ніби хотів показати, як він призирає усіх, хто знаходиться в цій кімнаті.