Настя Абламська - По струні. vol.1 Початок піднесення

Чорний Ворон замовк. Це ще не був кінець історії, але він не бачив потреби продовжувати, бо Христина, поклавши голову на його плече, час від часу зворушливо сопіла – вона однаково не почула б кінця. А йому... йому крутило в животі – його починало нудити. Та до рвоти справа якось не дійшла. Трохи дивно й неприємно.

І він бачив перед собою ворону, з чорним як смола пір’ям, з видовженим сірим дзьобом й блискучими очима, які так і зиркали повсюди, шукаючи дармової їжі. Він боявся її, боявся, що її кровожерливий погляд зупиниться на ньому й вона накинеться на нього малого й беззахисного, боявся її кігтів, якими вона виколупувала б йому очі. Цей страх заволодів ним, його нікчемною душкою, поки що досі чистою, незаплямованою. Він боявся її дужче за смерть.

„Чорний Ворон!” – підскочив він з місця й з радісним дитячим криком проголосив своє ім’я. „Я – Чорний Ворон! починаючи від цієї миті й до кінця вічності!” Він свято вірив, що з таким іменем ворона його не чіпатиме. Більш того, вона поважатиме його, приклонятиметься перед ним, боготворитиме. Таким був його захист проти сил пітьми. „Чорный Ворон? Ха-ха! – саркастично посміявся з нього Сопляк. – Какой же ты Чорный Ворон? Воронысько – вот ты кто!” Оце його „Вороныско” спочатку настільки дратувало його, що він постійно повторював: „Я не Вороныско. Я – Чорний Ворон!” Та згодом він змирився з цим, не звертаючи жодної уваги на викривлення власного імені.

Остання свіча повільно догорала, опускаючи полум’я все нижче й нижче. Чорний Ворон скоса слідкував за нею, але він заснув швидше, ніж вона догоріла, дозволивши темряві пройтися своїми територіями.

Вона прокинулась раптово, не додивившись сновидінь. Вона прокинулась в його обіймах, коли він дихав мирно і спокійно. Він не помітив, як вона встала. Христина чула шорохтіння, але не могла зрозуміти, звідки він доносився. Вона тихо-тихо пройшлася діагоналлю кімнати до дверей, привідчинила їх – Максим спав на розгорнутих книжках. Мабуть, допізна читав і так втомився, що не вистачило сил перейти на диван, розташованого за два кроки від нього. Ні, не звідси: тут тихіше ніж літніми вечорами на безлюдній місцевості – він десь позаду. Вона знову підійшла до Чорного Ворона, та крім заколисуючого завивання вітру з царства кольорових снів не було інших звуків. Тоді її погляд кинувся до скляних дверей – он там.

Христина йшла зарослою стежкою повз нахилені хрести, йшла туди, де з сумом зітхали старі дуби, де починалась непроникна темрява. Там забуті, занедбані могили підглядали за нею з-під важких повік, жадаючи свіжої молодою плоті. Шкода, що їхні руки були зв’язані кістками спочиваючих мерців...

Раптом дівчина зупиняється. Цей шорох, вона знає, шорох босих ніг об килим трави – він зовсім близько. І вона бачить тьмяно-світлу постать. Хто вона, звідки й навіщо тут? Христина тихо підходить ближче – якась жінка, можна навіть сказати юна дівчина ходить по освяченій землі, зриває з зажурених могил квіточки й вплітає їх у вінок. У неї бліда, як сніг, шкіра, такого ж кольору довга до п’ят сукня та чорне, немов смола, волосся по пояс. Квіти в її руках в’яли, схиляли голівки й покірно корилися її волі; на слідах згнивала кожна травинка; повітря, яким вона видихала, не несло у собі тепла. Христина знала, що не залишиться непоміченою, та все ж не могла відвернутись: надто сильною була її цікавість. Та ось вона повертається, повільно, ніби насолоджувалась миттю очікування, і в її очах не видно дна – пуста порожнеча. Христина пізнає в них Смерть. Вона підходить, ступає легко й поважно, а дівчина не може відступити погляд завмер на вінку. Її губи не рухались, але в голові чувся її голос: „Це не тобі. ”

А для кого?

Смерть посміхнулась. Її лукава посмішка лякала Христину – вона знову глянула на вінок, вона бачила, як довгі кістляві пальці вирвали з нього одну квіточку. Смерть взяла її руку (який же то був холод!), залишила в долоні ту квіточку, закрила долоню. Вона пішла, обминувши її, а Христина кілька хвилин стояла непорушно, дивилася на зів’ялий барвінок, якого їй дали, намагалася розгадати цей символізм, губилася в здогадках... А, може, це їй просто сниться? Чи вино вдарило в голову? Не зрозуміло. І що вона взагалі від неї хоче? Вона ж тут не просто так... Смерть не з’являється там, де непотрібно. До кого вона? Христина їй не потрібна...

Що в неї за спиною? Дівчина обертається – Смерть вже в будинку. Для чого вона там? Її напівпрозорі руки тримають вінок, кладуть на голову... Чорного Ворона. А він спить, нічого не бачить, не знає, що скоро помре... Він помре... він помре... помре... Їй недобре, крутиться світ, в очах темніє...