Марія Матіос: Москалиця

Главноє — викуріть банду із лєса.

...ГОСПОДИЧКУ-БОЖЕ... Все так давно минуло, що Северина й не згадує ті часи, окрім, як у сні хіба що. Навіть зі своїми дідами — Семеном і Василем (колись врятованою на її горищі бандою) — ніколи ні про що не згадує: наче не було в них минулого.

А ті несамовиті діди, ті незрадні приятелі її молодості, дотепер мають пильну чоловічу роботу — то на свої безконечні мітинги злежані прапори зі скринь щотижня витягають, то новими древками прапорів скажені червонопрапорні мітинги розганяють.

Отак останніми роками й живуть — від мітингу до мітингу. І ніхто б ніколи не подумав, що таке станеться в світі, що ніхто її дідам не буде тепер ні розказом, ні указом.

Але й вони не все знають.

Не про все у світі знають.

Та й про неї не все знають. І про служничок її не здогадуються.

Северина і їх тоді потрохи дурила: ні Василь, ні Семен дотепер не здогадуються, що гадина в кошику й гадина в пазусі, якою вона тоді дурила недобрих людей, — була гадина мертва. Василем же і вбита.

Та звідки їм про таке здогадатися? Будь-яка розумна людина й не подумала би й не приснила, що інша людина — людина в умі — могла би робити таке, як зробила тоді Северина!

А як добре подумати, то розумному й дивуватися на таке не варто: бо що має робити людина, коли на неї чатує Сибір?! Рятуватися має, якщо голова є на плечах! А Северині голову ніхто не стинав. Вона недаремно волосся ніколи не відрізала, щоб розум собі не вкорочувати.

Ото у прикру годину й узяла за приятельку й рятівницю гадину. Байдуже, що гадина холодна й бридка. То також жива твар і жити так само, як людина, хоче. Тому й кусає, коли втретє на неї наступають.

А на дотеперішні людські суди-пересуди Северина не сердиться — вона на них ніколи не зважала. Жила собі — як жила, ні перед ким серця й раз не відкривши.

Але часами лежить Северина в своїй хаті, дивиться в стелю, дихає, пчихає, кашляє — а серця свого не чує. Мацає руку, стискає до болю зап'ястя — та кров у ній не пульсує: тече собі, холодна, холодними жилами й знати про себе не дає.

Колись Северина сама собі кров пускала, коли давлення їй голову мало не рознесло. Тоді навмисно, хоч і бридливо, спробувала власну кров на гарячість — а кров була холодна. Червона, як сік примерзлої калини, вона майже парувала зі склянки, а тепла не мала. Так, ніби то була не людська кров, а схолола вода. Ніби Северина й не мала в собі крові, а лише її червону, холодну подобу. Як не мали крові й гадюки, що їх Северина навчилася трощити без чоловічої допомоги, коли біда підступила до неї впритул і притисла зусібіч, так само, як уперше притис колись Василь Полотнюк першу гадючу голову.

От що зробив із Севериною задавнений страх і холодний розум: він зробив із живої людини людину, змерзлу до життя.

Вона ходить, дихає, дбає в свою дрібну господарку — та ніщо в ній не тремтить, не здригається, на світ Божий не проситься.

Ні сльоза.

Ні сміх.

Ні осуд.

Тільки мовчання й холодний розум ведуть її життям.

Може, тому й не задубіли її кості десь там у тамтім Магадані, де позамерзала половина Панської Долини.

Бо коли подумати, то вийде, що в цім світі будь-яке людське життя варте не більше, ніж життя отих чорноспинних молодих поросят, колись задубілих у снігах на Писарівці.

А коли думати дуже добре та казати самій собі правду, то страх її ніколи й не покидав.

І до сьогодні.

Вона до сьогодні чекає, що таки прийдуть і за нею.

Дотепер не вірить, що вона їх тоді обдурила.

Обдурила всіх — і своїх, і чужих.

А вже як зовсім по правді... ну, зовсім-зовсім тихо, так, що й самій не чути... то Северина дотепер не вірить, що Україна — надовго.

Бо стільки того видимого й невидимого вар'ятства круг неї!

Так люто брешуть безсовісними словами в очі — і навіть не кліпають... всі брешуть, всі! І ті, що брехнею весь світ пройшли, і ті, що від брехні колись боронилися. Щось таке невидиме, але всесильне, липке, ніби смола, і твердіше від бетону, зцементувало невірників і праведників — і тепер вони, як рідні брати: пройдисвіти зі злодіями і праведники із колишніми мучениками... всі вони за одно, хоч здебільше говорять нарізно і нібито батожать одне одного лютими й ненависними словами... але всі так тими словами хитро .люблять Україну, що Северині подеколи від обридження ригати хочеться.

Колись-то з лютості разом із «брехунцем» вирвала зі стіни й розетку, коли ще одну вселенську брехню почула із тих брехливих уст та безличних і безсовісних писків. Бо то ж ні мольфарем, ні знахарем не треба бути, щоб розпізнати щоденне велике лукавство світових лукавців, що повилазили з усіх щілин, як ота повзуча нехар.