Марія Матіос: Москалиця

Якщо добре придивитися, то в господареві можна було розпізнати Василя Полотнюка — найстаршого сина отих Полотнюків, що жили колись під явором у Трав'яному. Колишнього посильного із сільради.

— Не тратьтеся, Василю. Ви знаєте, що я до пиття не дуже охоча. Але п'ятдесят грамів нашої таки попробую, дай, Боже, вам здоров'я і вашим дітям, що добре стоять там у тому Києві і вас не забувають. — Северина відвела Василеву руку від тарілки перед собою, намагаючись врятувати її від чергової порції їдла.

— Та хотіли, любко-кумко, забрати діти мене до себе, а я, як посидів там місяць, — заледве не тронувся ума. Людей мільйони, а заговорити нема до кого. А коло дітей, скажу вам по секрету, кумко, саме панство з телевізора. Тепер, котрого в новинах послухаю, сміюся собі у вуса: о, та я й

тебе, й тебе живцем видів. А з отим-о-о-о, — показує на фото на стіні, — бігме, Боже, порцію віскі пив! Великий бізнесмен і політик, скажу вам, кумко! Казав зять, олігархом скоро буде!

— Хто? Цей чи зять олігархом буде? — уточнює інший білоголовий дідок, що сидить напроти Северини й крутить в руках ще порожню кришталеву чарочку.

— Цей тобі, Семе, кажу! Цей-цей, бородатий та хитрий, що по-нашому люкс добре говорить! — Полотнюк показує на фото. — А зять мій, дякувати Богу, також не послідний.

— Та знаємо, Васи, знаємо. Сідай уже за стіл до Божої ласки! Не викладай того всього добра. Ти знаєш, що ми своє любимо. Рубай мені солонинки та й буде. А ви з кумою отруюйтеся й далі тими заморськими шинками-ковбасами. — Семен нібито невдоволено, а все ж смачно прожовує оливи, а далі ложкою смакує червону ікру з миски.

— Ну, що! Дякую ґречно, кумко й куме, що зуважили діда своїм приходом. Що не забули, що дідові стукнула вісімдесятка і п'ятка. Аби'х жили і нарік цеї днини дочекали! — і, цокнувшись із Севериною й Семеном, Полотнюк смачно перехилює чарку віскі, скривившись чи то для годиться, чи таки від незвички. — Якби не діти, сам би й не згадав, коли вродився. Ото чудасія!

— Слухай, Баси, ти був там у тому Києві, видівся з такими людьми... а-ну, кажи-ко нам, що то далі з Україною буде? Видиш, тиснуть москалі Україну тим газом, але де тобі! Чуєш, вже поверх двіста долярів хочуть за кубік! І скажи мені, хто то край боронити буде, як одні розумні пішли в олігархи, а другі лиш на москалів сподіваються?

— Семе! Ти знаєш, що я так дивлюся на москалів, як босий на гадину!

— Баси! Я тебе не питаю, як ти дивишся на москалів. Я питаю, як Україна на них дивиться і що з Україною буде!!!

— Слухайте ви! — Северина поправила сивесивіське волосся під канадською хусткою з шовковими тороками і майже гнівно сказала: — Я вас колись уже просила! І ви обидва мені не раз давали слово не говорити при мені дурне!..

І два білі діди прикушують язики.

Семен Дудка — солониною.

Василь Полотнюк — ікрою.

...ВЕРТАЄТЬСЯ СЕВЕРИНА від дідів у свій Лустун завжди одною й тою самою дорогою.

Хоча з Панської Долини на її хутір можна йти навпростець — горбами. Але давно вже ноги не ті. Роки не ті, щоби впоперек ходити. Та й по дорозі яка машина може бути, то підкине до кладки за «дякую».

Понад усе вона любить піший хід.

Ідеш собі.

Думаєш.

Ніхто не заважає.

Ні з ким особливо до бесіди не стаєш, навіть, коли є з ким говорити.

А що говорити?

Нема що говорити.

Три чисниці до смерті — а вона ніби й не жила. Лише чекала...

Коли би хто знав, що вона насправді в голові своїй думає... та вона ні Василеві, ні Семенові сказати того не може.

Чоловіки грубі. Гострі. Вони тонке не розуміють.

А це тонке.

Як шовкове полотно.

Як перший лід у потоці.

Може, так у жіночому череві дитина ворушиться, як її минуле у ній мало не щодень озивається. Северина того ворушіння не знала, то й сказати точно не може.

Але своє знати — знає.

Воно в ній дрижить — і перестати не може.

Вже на той світ збиратися треба — а воно все дрижить попід грудьми.

Спати не дає.

Часом посеред ночі встає Северина й подовгу дивиться у вікно. Вона таки відважилася й давно прорубала велике вікно в колишній Косовановій стайні — заледве не на всю стіну.

Ніби за все попереднє життя у вікно надивитися хотіла.

А воно так — і не зовсім так.

Насправді вона ж не у вікно дивилася — насправді чекала.

Дотепер чекає.

Дивиться — і майже нічого не бачить: чекає,

Колись, ще малою, заціпивши зуби, чекала, що об'явиться її тато. Ніхто й ніколи їй не казав, та вона й не питала, хто він. Знала, що був у неї Тато. Але був тоді, коли ще її на світі не було.