Лариса Денисенко - Корпорація ідіотів

«Ну, дітки, давайте сюди кульку», — сказав якийсь лагідний дорослий голос. Не змовляючись, ми з Ларискою почали відповзати з надією віднайти для себе затишну схованку. Ми й не думали віддавати кулю, а коли залишилися на самоті у відносній безпеці, то почали висмикувати її одне в одного. «Ану, віддай кулю!» — верещала Лариска. Я відмовився, і ми почали чубитися, що, звісно, честі мені не робить, але зважте на те, що вона була нехай маленьким, але тим іще стервом. Вона вдарила мене по коліну, мене скрутило, я звалив її на підлогу, святкова спідниця розлізлася по швах. «Усе життя зшивати будеш, гад», — сказала Лариска. Я в неї плюнув. Хвости в неї зметнулися вгору, і сама вона в білих панчохах нагадувала юну фехтувальницю або гидкого зайчика-побігайчика, котрим мені довелося двічі бути на святкових ранках у дитячому садку.

Вона опиралася, дряпала мені обличчя, типові жіночі прийоми. Мені вже значно більше років, ніж тоді, Ларисці — також, але мене б зовсім не здивувало те, що й зараз за відповідних умов вона б залюбки й вправно подряпала мені обличчя. Контроль ми втратили, ми вовтузилися, зойкали, верещали, і, що цілком зрозуміло, нарешті нас знайшли дорослі. «Ага», — сказали дорослі, це мало б перекладатися: «Ховалися-ховалися, а от тепер — упіймалися». «Ого», — обурювалися вони, що мало б перекладатися: «Ти бач, що вони тут влаштували, справжню бійку! І це хлопчик — б’є дівчинку, а дівчинка поводить себе як скажений собака, ай-ай-ай». «Ану!», — це вони в такий спосіб вимагали миттєвого припинення нашої бійки.

«Ти ж хлопчик, як тобі не соромно бити дівчинку!» — почув я божественний голос Софії Ротару, засоромився, зашарівся та втратив пильність, чим скористалася ця навіжена дзиґа, яка відтяпала в мене кулю. «Так не дістанься ж ти нікому», — довільно процитував я тоді невідомого мені російського літературного класика і, як бик на тореро, рвонув у бік Лариски. І вона, ви не повірите, — вона злякалася. Напевне, я був переконливий у ролі бика. Незважаючи на те, що Лариска була стервом, вона була шляхетним стервом і завжди покладалася сама на себе. Вона не стала рюмсати й просити дорослих про захист, ні. Вона викинула вперед руки, в яких блакитніла куля. Як щит. «Хрусь», і моя голова з тріском пробиває гіпсокартон десь на рівні Африки. Якби я не був такий злий, то неодмінно скористався б тим, що раптово потрапив у нутрощі Земної кулі, й пошукав п’яти негрів, яких, за словами нашого вчителя географії, постійно експлуатують винятково багаті білі покидьки. Білим покидькам поталанило, через засліплення власною люттю я не став Мартіном Лютером Кінгом.

Сумний адміністратор подивився на те, що колись було земною кулею, на її шматки, брудні блакитні клаптики Землі, понівечені тканинні яблуневі пелюстки, і сказав таке: «Кулю в руки дітям дали, кулю діти проїбали». Він був поет і філософ. Хтось гигикнув, Софія грізно зсунула брови. «Що ви таке кажете при дітях?» «При яких дітях? При оце-о? Ще хлопчик — зрозуміло, але як може так себе поводити дівчинка?» І тут Лариску прорвало, в нас колись прорвало кран у ванній, то ми робили ремонти сусідам знизу, бо притопило їх добряче, але тоді, дивлячись на Лариску, я розумів, як їм пощастило, що це просто прорвало кран, а не Лариску. Вона все-таки була дівчинкою.

«Та чого ти?» Все ж таки пані Софія Ротару була доброю жінкою. «Чого ти, красуне? Все ж добре, га? Зараз ти заспокоїшся, розповіси мені про себе, добре? Ну, чого ти? Не переймайся. Так соромно?» «Ні-і-і-і-і», — ще голосніше зайшлася Лариска. «Чому?» — щиро здивувалася пані Софія, блискітки на її нафарбованих очах так таємничо мерехтіли. «Куля, куля», — невпинно повторювала Лариска. «Та нічого, дитино, кулю полагодять, нічого страшного не трапилося». Лариска була невтішна. «Я не відвоювала кулю, а-а-а-а, через нього. Та ще й ви відтепер будете думати, що якщо дітям щось даси, то вони його проїбуть». Дорослі мовчали. Хтось кудись потупотів, тому що, на відміну від інших, не був шокований, а намагався стримати сміх.

Мовчання дорослих змусило Лариску пригледітися до них уважніше, щоб збагнути, чого це вони принишкли, тому вона зиркала очиськами й потроху припиняла рюмсання. А я дивився на неї зовсім іншими очима. Вона стояла, мала, двохвоста, у білих брудних панчохах і з такими сірими, наче мокре каміння в Криму, очима, що в неї неможливо було не закохатися, і я закохався.

Дитинство повністю нас обробляє, от як Данило-майстер каміння. «Що, не виходить, Данило-майстре, кам’яна квітка?» Коли я вперше побачив свою майбутню дружину, яка бігла до мого приятеля в квітчастому сарафані, босоніж, із двома смішними хвостиками, стягнутими стрічками, оздобленими дерев’яними кульками, я усвідомив, що ось до мене наближається жінка, з якою я ладен прожити своє доросле життя. Сам не знаю, чому я тоді так подумав? Що затьмарило мій мозок? Одне я пам’ятаю, наче все це відбулося вчора: ось вона з нами вітається, а в моїй голові посміхається мені двохвоста смішна сіроока Лариска всім своїм ротом без двох молочних зубів, показує язика, дражниться, приховує за спиною блакитну кулю, прикрашену яблуневим квітом…