Лариса Денисенко: Корпорація ідіотів

«Ти згадай, о’кей? Просто згадай про сотні тисяч людей, куди жалюгідніших за тебе, не таких вродливих, несповна розуму, тюхтіїв, людей, які клепки не мають, в яких так мало (на твій погляд, шановний) здібностей, але тих самих сотень тисяч людей, котрі попри все це мають набагато більше, ніж ти». Я ловлю машину, називаю водію свою адресу й відкидаюсь на крісло. «Мені щось пече», — кажу я. Воно кривиться: «Ну, знаєш, я не наймався до тебе в лікарі. Треба стежити за своїм здоров’ям. А в курячій бризолі було забагато олії. Забагато холестерину. А ти ще збирався пиво пити з такою слабкою печінкою». «Не діставай мене, га? Ти прибрав із дому незваних родичів? Мовчиш? Отож бо й воно. В мене болить голова». «Звісно, — хитрує воно. — Перепочинь, ага. Корону (а завтра ти вдягатимеш корону, ти ж у нас розумний хлопчик, і не хочеш, щоб її перехопив якийсь нездара, хитрий кнур) треба покладати на здорову, світлу голову». Я занурююся в свої спогади, спогади про моє життя, котре було сповнене чим завгодно, але не цим малим страховиськом.

Як розповісти про себе, щоб співрозмовник не занудьгував відразу після того, як почув твоє ім’я та прізвище? Чим можна зачепити людину? Порівняннями. Якщо ти будеш вести розповідь про себе, постійно порівнюючи себе з тим, хто тебе слухає, то він дослухає майже до кінця. Люди цікавляться своїми славетними постатями. Звісно, тут треба поводитися дуже обережно, бо не встигнеш отямитися від своїх слів, як отримаєш ляпаса. Люди переважно серйозно ставляться до себе. І до своїх вад. І до своїх переваг. До всього свого світлого образу. Але як тільки ти намацаєш риси та вчинки, якими людина пишається, чи, ще краще, хоче побачити в собі (або щоб побачив хтось інший), людина буде здатна слухати тебе годинами. Звісно, якщо це не жінка, котра хоче від тебе всього-на-всього одного: сексу, а не твого, навіть лестивого для неї, патякання.

Мені завжди було чим пишатися. Так, авжеж — а ви що, думали, що я абищо якесь? Нещастя? Ні. Я, до речі, гарний білявець із виразними карими очима, щоправда, в біології це називається — біологічний виродок, тому що в нормальних людей — темне волосся й карі (горіхові) очі або світле волосся та блакитні (сірі) очі, а якщо щось не збігається, то є відхиленням від норми, свого роду збоченням. О’кей, думаю я, нехай я буду збоченцем, але — гарним. Додайте, що колись я був дуже успішним бізнесменом (не варто згадувати, який у мене був бізнес, це все в минулому, минуле, може, й цікавить слухачів, але набагато більше чомусь цікавить податкові органи). Я завжди відрізнявся міцним здоров’ям, був зручним і досить престижним чоловіком (у мене була дружина, ага), був чудовим батьком (у мене є дочка, угу), а ще ходили чутки, що я — чудовий коханець. З останньою тезою, якби я навіть хотів — не буду сперечатися, бо на відміну від усього іншого, тут ти мусиш більше довіряти стороннім людям, аніж собі. Бо хоч як приноровлюйся, але із собою — не спробуєш. Сподіваюся, що ви вірно витлумачите мої слова.

Але знаєте що? Пишався я не тим усім. Банально було б таким пишатися, я переконаний, що серед мільярдів представників людства (чи скільки нас там?) знайдеться дуже багато людей, подібних до мене. Я пишався тільки одним. Тим, що в дитинстві я був солістом Українського республіканського хору телебачення і радіо. Отакої. З’їли? От чи багато, скажіть мені, серед ваших знайомих людей, які б дерли свої дитячі горлянки, випискуючи соло в такому видатному хорі? Не думаю, що натовп. Один, може, й нашкребеться. І цілком можливо, що цей самий один я і є. Звісно, я не міг втримувати в собі ці гордощі: щоразу, коли я випивав чи просто хтів причарувати людей, особливо жінок, я відразу казав, що був солістом цього хору. Моя дружина, до речі, дуже цим перейнялася, вона думала, що в хорі наволоч не тримали. Теж мені, жіноча логіка, а якщо у наволочі непоганий голос?

Утім, як завжди на пиятиках, знаходилися люди, котрим украй було необхідно, щоб я заспівав. «Стасе, сонце, заспівай нам про „сигнальщиков-горнистов“». «Стасе, давай затягнемо: „На медведя я, друзья, на медведя я, друзья“». Потім обов’язково наближалась якась упевнена в собі сирена й пристрасно шепотіла: «Стасе, слухай, ну заспівай мені хоча б „Товарищ па-а-мять“» і притискалася до мене грудьми чи стегнами чи торкалася пальчиками мого преса. Вони не розуміли простої, як на мене, речі. Професіонал не мусить так недбало ставитися до свого таланту. Він не повинен ліворуч та праворуч розкидатися своїми здібностями. Якщо мені не довелося стати професійним співаком, то немає сенсу розважати цей п’янючий натовп. Я був над усім цим.