Лариса Денисенко - Корпорація ідіотів

Люди по-різному реагували на підставу для моїх гордощів, деякі мої приятелі, як тільки мене бачили, починали наспівувати: «Спой мне песню, перепелка-перепелочка, раз иголка, два иголка будет елочка, раз дощечка, два дощечка, будет лесенка, раз словечко, два — словечко, будет пе-сен-ка!» А ще один мій приятель зізнався, що тільки-но бачив мене, в його голові одразу починали лунати пісні нашого піонерсько-комсомольського минулого, і це настільки складно було зупинити й не заспівати вголос, що він почав втрачати уважність до моїх розповідей, тому що думав тільки про одне: аби це не вирвалося на простір. Він боявся мене образити, і за це я люблю свого друга. Можу собі уявити, як це складно — водночас намагатися зрозуміти, в чому проблема, яку ми порушували під час бесіди, не верзти дурниць у відповідь, якщо в голові твоїй тим часом надривається Йосип Кобзон: «Эту песню запевает молодежь, молодежь, молодежь, эту песню не задушишь, не убьешь, не убьешь, не убьешь». От зараз спробував зробити таке, і мені схотілося одного, — голосно заволати: А-А-А-А-А-А-А-А.

У принципі я сам усвідомив, як ця моя гордість могла дістати людей, тільки після того, як стрів Олега Галька. Галько теж мав привід для гордощів, у дитинстві він займався художнім читанням. Тому коли він розмовляв, у мене було таке відчуття, що хтось поруч увімкнув приймач. Історію про злякану бабусю та грецькі горіхи в його роті я чув узагалі неймовірну кількість разів. А ще в нього була настільки рівна спина, що її можна було успішно використовувати як лінійку. От якби вам конче потрібно було виміряти щось із приблизною довжиною до 170 сантиметрів, а під рукою нема нічого придатного, крім Олега Галька, ви могли спокійно зробити всі потрібні заміри за допомогою цієї світлої постаті. Я вже не кажу про те, що Галько завжди нас правив, шпиняв за невірні наголоси та корчив пику щоразу, як хтось помилявся у вживанні слів.

Як у Галька з художнім читанням, так і в мене з хором пов’язано багато спогадів. Принаймні про один із них, з вашого дозволу чи без, я розповім. Бо кортить. Може, й ви мене трохи краще зрозумієте, якщо вислухаєте мою…

У дитинстві мені дуже подобалася Софія Ротару. Можливо, тому, що вона була схожа на нашу сусідку тітку Ганну, зовнішності якої заздрила мати, і з якою матір зраджував батько. Вона була красуня, вона співала, в неї було оригінальне, як на мене, ім’я. У неї не було жодного шансу мені не сподобатися. Варто сказати, що Софія, незважаючи на аспект у вигляді сусідки Ганни, була кумиром усієї нашої родини ще з часів «Червоної Рути», яку, як відомо, годі вже й шукати вечорами.

Тому, коли я дізнався, що мені доведеться співати в хорі, підспівуючи самій Ротару на концерті, а потім іще й танцювати, щастя моє було безмежним. Зрозуміло, що протягом усього концерту нашому дитячому натовпу не дозволили б товкти сцену, своїми білими шкарпетками викриваючи її запилюжену сутність. Ні, нам обрали тільки одну пісню. «Дадим шар земной — детям!» Це була серйозна, дещо навіть патетична пісня. Я спочатку підспівував пані Софії разом із хором, а вже потім з іншими трьома дітьми, однією з яких була рідкісна мала сволота Лариска, я мав зображувати в танці: «но-о-о-сок, п’ята-а-а-а-а-чка, хутко, веселіше, но-о-сок, п’я-а-та-а-а-а-чка, хутко, веселіше» тих самих порядних дітей, котрим дорослі прямо в руки скинуть від гріха подалі Земну кулю.

І от, коли чарівна Соня проспівала: «И детские руки возьмут шар земной, посадят деревья, деревья бессмертья…», тоді кулька потрапила в мої шкідливі ручки. Земна куля в руках справила на мене таке само глибоке враження, як «золоте» ситечко на Еллочку-Людожерку, вона мене причарувала, наче рута. Спочатку на кулі сиділи посланці миру — білі голуби, але відразу, як тільки кулю передали дітям, голуби стрімко пурхнули у височінь, а в моїх руках залишилася тільки вона. Блакитна, чудова, найкраща у Всесвіті куля, прикрашена яблуневими гілками, вона була незбагненно прекрасна. Миттєво я усвідомив, що цю кулю я не віддам нікому. Дірку вам від бублика, а не кулю, дорослі. Дадуть вони кулю на мить. Атракціон небаченої щедрості. Треба було виважено ставитися до того, кому і що ви даєте. Не поверну. Що хочте, те й робіть. Дулю з маком. Скінчився ваш дорослий час, доросле панування.

Як у тумані, я чув оплески, пісня скінчилася, Соня посміхалася та притискувала до грудей оберемки квітів, а ми, танцюристи, виконували народні уклони. З кулею було важко схилятися додолу, але я якось примудрявся. Хор сяяв. На нас насувалася бордова запилюжена завіса, яка виглядала так, наче пробита бандитськими кулями — через те, що об неї часто гасили бички. І тут я помітив, що за кулю тримаюся не лише я. Ага. Звісно. Це була вона. Стерво, яке маскувалося за двома невинними хвилястими дівочими хвостиками. Лариска-криска.